Розділ 47

Макс

Перший переліт минув ніби в тумані. Я дрімав уривками, прокидаючись від турбулентності, різких рухів стюардес чи власних снів, у яких Київ і Токіо плуталися, а Аліна то була поруч, то зникала в натовпі. Коли оголосили посадку, я відчув не полегшення, а втому — попереду ще пересадка.

Аеропорт транзитного міста здавався безкінечним. Довгі коридори, стрічки ескалаторів, холодний кондиціонер і годинник, який наче знущався, повільно відраховуючи хвилини. Я перевірив телефон — повідомлень від Аліни не було, і я не наважився написати першим. Хотілося залишити цей момент для зустрічі, для живого погляду, а не екрана.

Другий рейс затримали знову. Люди навколо нервували, хтось сварився з персоналом, хтось розкладав речі просто на підлозі. Я сидів осторонь, дивлячись у вікно на злітну смугу, де літаки підіймалися один за одним. Здавалося, всі вони летять кудись упевнено, а я — ніби завис між минулим і майбутнім.

Коли я нарешті опинився в салоні останнього літака, тіло відмовлялося співпрацювати. Важка голова, сухі очі, думки, що плуталися. Я відкинувся на спинку крісла і тихо видихнув. Ще трохи. Ще кілька годин — і я буду в Києві. Ближче до Аліни. Ближче до відповіді, яку я так боявся почути і так сильно хотів.

У цій втомі було щось очищувальне. Наче кожна година затримки, кожна пересадка знімали з мене старе життя шар за шаром. І коли літак знову відірвався від землі, я подумав, що, можливо, цей шлях і мав бути важким — щоб я точно знав, заради чого лечу.

Нарешті літак торкнувся злітної смуги. М’який, майже непомітний удар — і в салоні пролунав стриманий зітх усіх, хто так само, як і я, втомився від дороги. Київ. Одне це слово ніби зняло напругу з плечей. Я подивився у вікно: сіре небо, знайомі обриси аеропорту, техніка, що повільно під’їжджала до борту. Все здавалося таким реальним, що на мить я навіть засумнівався — чи це не сон після безсонних ночей і пересадок.

Поки літак рулював, я відчував, як серце починає битися швидше. Попереду — останні формальності, але саме вони тягнулися найдовше. Пасажири метушилися, діставали валізи, хтось поспішав, хтось роздратовано бурмотів. Я ж сидів спокійно, дозволяючи собі ще кілька секунд тиші. Цей момент — межа. Там, за дверима літака, починалося нове життя.

Трап під’їхав, двері відчинилися, і в салон увірвалося прохолодне повітря. Я встав у чергу, відчуваючи втому в ногах, але вона вже не здавалася такою важливою. Кожен крок вперед — ближче до виходу, ближче до Аліни. В голові крутилися десятки думок: чи приїде вона, чи ні, чи впізнаю її погляд одразу серед натовпу, чи зможу сказати щось важливе з першої секунди.

Паспортний контроль. Знайоме віконце, короткий погляд прикордонника, штамп у паспорті. Клац. Цей звук раптом став символічним — ніби офіційний дозвіл повернутися не просто в країну, а в себе. Я забрав документи, подякував і рушив далі.

Багаж чекав довше, ніж хотілося. Стрічка монотонно гуділа, валізи з’являлися одна за одною. Коли нарешті я побачив свою, відчув дивне полегшення, ніби поставив фінальну крапку в довгій дорозі. Рукою міцно вхопивши ручку, я попрямував до виходу.

Я зробив ще кілька кроків від виходу з аеропорту, намагаючись зорієнтуватися в натовпі. Після годин закритого простору літака цей потік звуків, запахів і людей був одночасно і знайомим, і приголомшливим. Я шукав очами орієнтир — табличку, — але насправді моя увага була розсіяною. У голові крутилася одна думка: швидше викликати таксі та дістатися до дому.

І тоді я побачив її.

Спершу — просто силует серед інших, трохи осторонь, ніби вона теж стояла на межі цього шумного світу. Потім — деталі: знайомі лінії плечей, спосіб тримати голову, той самий невимовно рідний вираз обличчя, на якому тепер читалася напруга і неймовірна увага. Аліна.

Усе навколо ніби втратило чіткість. Звук аеропорту злився в суцільний гул, люди стали рухомим фоном. Ми обоє завмерли, розділені лише кількома метрами та роками несказаного. Я бачив, як вона вдивляється в мене, її очі ловлять мій погляд — і в них промайнуло щось таке глибоке і знайоме, що в мене перехопило подих.

Я кинув валізу, навіть не відчувши цього руху. Мої ноги самі понесли мене вперед, скорочуючи ту останню дистанцію, яка залишалася міами. Не біг, а йшов швидко, назустріч своєму майбутньому, яке, нарешті, мало форму, запах і тепло.

Ми зустрілися посеред потоку людей. Ніяких слів не вистачило б. Тільки обійми. Я обхопив її так міцно, наче намагався втиснути в ці обійми всі дні, всі ночі, всі листи, які не були написані, і всі слова, які не були сказані. Вона притиснулася до мене, і її запах — той самий, трохи змішаний з холодним повітрям — здавався єдиною справжньою річчю у всесвіті.

— Ти тут, — прошепотів я, і мій голос звучав чужим, хрипким від емоцій, я не міг повірити до останнього...

Не картинка з пам’яті, не образ з нічних думок, не екран телефону. Вона стояла переді мною — жива, справжня. Волосся трохи розтріпане, щоки злегка порожевілі від швидкого бігу, очі блищали так, що мені перехопило подих. У цю ж секунду я зрозумів: усі дороги, всі рішення, всі сумніви вели саме до цього моменту.

— Максе… — її голос тремтів, але усмішка була впевненою, щирою.

Я не одразу знайшов слова. Просто дивився на неї, ніби боявся моргнути й втратити це бачення. В голові калатало лише одне: вона тут. Вона приїхала. Сама.

Мій погляд ковзнув нижче — і я побачив каблучку. Ту саму. Вона була на її руці. Серце вдарилося об груди так сильно, що я ледь не видихнув уголос. Світ звузився до однієї точки — до Аліни переді мною.

— Ти… — я нарешті знайшов голос, але він був хрипким. — Ти приїхала…

Вона кивнула, зробивши крок ближче, скорочуючи останню відстань між нами.

— Я не могла не приїхати, — тихо сказала вона. — Хотіла зустріти тебе першою.

У цей момент я більше не стримувався. Поставив валізу поруч і зробив крок до неї, обережно, ніби боявся злякати. Моє серце билося скажено, а всередині розливалося тепло, таке сильне, що перехоплювало подих. Я обійняв її — міцно, вперше без страху, без сумнівів, без минулого між нами.