Розділ 46

Макс

Останні кілька днів не давали мені спокою. Здавалося, коробки переслідують мене всюди. Великі, малі, підписані маркером і ті, на яких я так і не встиг нічого написати. Вони стояли вздовж стін квартири, займали половину вітальні, ховалися в кутках, ніби насміхаючись: і звідки в мене стільки речей?

Я ловив себе на думці, що ще кілька тижнів тому це місто було моїм домом. Тут усе було розкладено по місцях, звичне, контрольоване. А тепер — хаос. Тимчасовий, але необхідний. Я складав у коробки книги, які так і не дочитав, креслення старих проєктів, сувеніри з різних поїздок Японією. Кожна річ чіпляла за спогад, але я змушував себе не зупинятися. Часу на сентименти не було.

Паралельно з пакуванням я майже жив в офісі. Заключні справи по роботі вимагали максимальної зосередженості. Передача проєктів, десятки листів із поясненнями, зустрічі, на яких я знову й знову проговорював одне й те саме. Я хотів, щоб після мого від’їзду все працювало чітко, без збоїв. Це було важливо — не тільки для компанії, а й для мене самого. Я йшов не тікаючи, а завершивши все правильно.

Окрема історія — доставка. Логісти, дзвінки, списки, уточнення адрес у Києві. Я кілька разів перевіряв документи, ніби боявся щось упустити. Частину речей вирішив відправити морем, частину — авіадоставкою. Особливо уважно ставився до коробок із робочими матеріалами та особистими речами, які мали для мене значення. Я не раз ловив себе на тому, що механічно торкаюся кишені, де зазвичай лежала та сама велюрова коробочка. Вона була зі мною в ручній поклажі. Єдине, що я не довірив жодній службі доставки.

В офісі колеги дивилися з легким сумом і повагою. Хтось тиснув руку, хтось обіймав, хтось жартував, намагаючись розрядити атмосферу. А я всміхався у відповідь і відчував дивний спокій. Так, було складно. Так, було багато нервів. Але вперше за довгий час я точно знав, заради чого все це.

Повертаючись увечері до майже порожньої квартири, я сідав просто на підлогу серед коробок і на кілька хвилин дозволяв собі зупинитися. Думки знову й знову поверталися до Аліни. До її голосу. До її «я тобі вірю». До того, що вже зовсім скоро я побачу її не на екрані, а на відстані витягнутої руки.

Коробки дратували, втомлювали, але водночас були символом завершення. Кожна заклеєна стрічкою — ще один крок до повернення. І я знав: увесь цей безлад тимчасовий. Попереду — новий початок. І заради нього варто витримати ще трохи.

Добре, що в мене є надійні друзі. Часом життя так закручує, що без них я б точно не впорався. Мене вкотре виручив Артем. Я навіть не встиг як слід усвідомити, що мені терміново потрібна квартира в Києві, як він уже взяв усе в свої руки.

Артем подзвонив пізно ввечері, коли я сидів серед коробок і намагався скласти хоч якийсь план на перші дні після прильоту. Його голос був звичний, спокійний, ніби ми говорили не про моє повернення з іншого кінця світу, а про звичайну зустріч на каву.
— Я вже дивлюся варіанти, — сказав він. — Знаю, що тобі важливо.

Він справді знав. Знав, що мені не потрібні тимчасові апартаменти «аби де». Я хотів простір, де можна дихати, де буде світло, тиша і можливість зосередитися. Артем підібрав квартиру майже інтуїтивно — простору, з великими вікнами, нейтральним інтер’єром, без зайвого пафосу. Недалеко від центру, але не в шумі. Будинок новий, з охороною і підземним паркінгом — дрібниці, але саме з них складається відчуття спокою.

Він поїхав на перегляд замість мене, усе зняв на відео, пройшовся кімнатами, відкрив вікна, показав вид. Коли я дивився ці короткі ролики на екрані телефону, всередині вперше за кілька днів з’явилося відчуття дому. Артем звернув увагу навіть на такі речі, про які я сам би не згадав: як падає світло зранку, чи чути дорогу, наскільки зручне планування для роботи.

З документами він теж розібрався сам. Поговорив із власницею, домовився про терміни, пояснив ситуацію — що я прилітаю з-за кордону, що потрібен час на адаптацію. Коли все було вирішено, він просто написав: «Можеш не хвилюватися. Ключі чекатимуть на тебе».

Я зловив себе на думці, що давно не відчував такої підтримки — тихої, без зайвих слів, без пафосу. Просто хтось поруч і робить те, що може, щоб тобі стало легше. Я подякував Артему, але слів було замало. Друзі, які поруч у такі моменти, — це більше, ніж просто люди з твого минулого. Це ті, хто тримає тебе на плаву, коли все змінюється.

Тепер у мене було ще одне питання закрите. Квартира чекала. Київ чекав. І десь там, у цьому місті, чекала Аліна.

Алінка…
Одне лише це ім’я досі здатне зупинити мій внутрішній шум. Дівчина, яка колись перевернула все моє життя — легко, без попередження, ніби просто зайшла й переставила меблі в моїй душі так, що я більше ніколи не міг жити «як раніше». Поруч із нею я вперше відчув, що таке справжня близькість, не гра, не компроміс, а щось дуже чесне й глибоке.

Потім був біль. Такий, що здавалося — вона не просто пішла, а поховала те життя, в якому я був собою. Я довго вірив у цю версію, бо так було легше: звинуватити долю, обставини, третіх людей, аби не дивитися в очі власним страхам і мовчанню. Я будував кар’єру, міста, проєкти, але всередині лишався порожній простір, який ніяк не вдавалося заповнити.

І ось тепер доля, ніби з легкою іронією, вирішила розставити все по місцях. Не різко, не показово — а повільно, обережно, даючи нам час подорослішати, зробити помилки, навчитися втрачати. Вона повернула нас одне до одного не для того, щоб усе було «як раніше», а щоб дати шанс створити щось зовсім інше — зріле, усвідомлене, справжнє.

Тепер уже не доля вирішує. Не плітки, не чужі інтриги, не відстань між континентами. Тепер усе залежить від нас. Від того, чи зможемо ми говорити, навіть коли страшно. Чи не втечемо при першій тіні сумніву. Чи зважимося довіритися не ідеальному образу, а живій людині поруч.

Я думаю про Аліну і розумію: цей шанс — не подарунок, а відповідальність. І я готовий її взяти. Бо вдруге втратити її через мовчання або страх я вже не маю права. Якщо ми справді стоїмо на порозі нового початку — я хочу зробити крок першим.