Розділ 45

Аліна

Щойно розмова з Максом закінчилася, я ще кілька секунд тримала телефон у руках, дивлячись на темний екран. У квартирі було тихо, лише нічне місто за вікном жило своїм ритмом. Серце билося рівно, але всередині народжувалося щось нове — тепле, хвилююче, схоже на передчуття.

Я знаю, коли він прилетить.
Ця думка змусила мене усміхнутися.

Вперше за довгий час я відчула не страх, а бажання діяти. Не чекати, не аналізувати кожне «а раптом», а зробити щось від себе. Маленьке диво. Сюрприз — не гучний, не показний, а наш, дуже особистий.

Я пройшлася квартирою, ніби перевіряючи простір: кухня, вітальня, вікно з видом на нічні вогні. У голові вже вимальовувався план. Я уявляла його втому після перельоту, цю легку розгубленість у погляді, коли він вийде в зал прильотів. І хотіла, щоб у цей момент світ став трохи м’якшим для нього.

Я знала, що це не має бути щось велике. Достатньо жесту, який скаже без слів: я чекала.
Можливо, це буде місце, яке для нас щось значить. Або деталь, зрозуміла тільки нам двом. Або просто я — там, де він не очікує мене побачити.

Я підійшла до вікна й притулилася чолом до холодного скла. Усередині з’явилася рішучість. Цей сюрприз — не про минуле і не про виправдання. Він про теперішнє. Про мій вибір не тікати.

Я тихо прошепотіла собі:
— Цього разу я теж зроблю крок.

І вперше за довгий час ця думка не лякала, а наповнювала надією.

Рішення прийшло тихо й несподівано, але в ньому не було жодних сумнівів. Я зустріну Макса в аеропорту. Не після, не «якось згодом», а саме там, у точці його повернення, де закінчиться одна історія й почнеться інша.

До його прильоту залишалося кілька днів, і кожен із них я проживала інакше — уважніше, глибше, ніби час сповільнився. Я ловила себе на тому, що усміхаюся без причини, що думки знову стають світлими, а повітря — легшим. Це було дивно й трохи страшно, але вперше страх не керував мною.

Того ранку, коли я дістала з шухляди маленьку велюрову коробочку, руки ледь тремтіли. Я відкрила її повільно, ніби боялася сполохати момент. Каблучка лежала всередині — стримана, елегантна, така, яку міг обрати тільки Макс. Я довго дивилася на неї, проводячи пальцем по холодному металу, згадуючи той вечір, його голос, його погляд.

Одягнути її означало багато. Це був не «так» і не остаточна відповідь, але й не «ні». Це був знак. Для нього — що я не відмовляюся. Для себе — що я дозволяю вірити.

Я вдягнула каблучку на палець і затамувала подих. Вона лягла ідеально, ніби завжди була частиною мене. Я дивилася на свою руку і відчувала, як всередині зникає напруга, поступаючись місцем спокою. Не ейфорії — саме спокою, зрілому й чесному.

Я знала: я не зустрічатиму його як жінка, що сумнівається. Я зустріну його як жінка, яка обрала не тікати.
Без гучних слів. Без обіцянок наперед. Просто бути поруч у моменті.

Я поглянула у дзеркало й тихо усміхнулася своєму відображенню.
— Побачимось, — сказала я вголос, знаючи, що зовсім скоро ці слова будуть адресовані не повітрю, а йому.

Ці дні раптом стали надто цінними, ніби хтось стиснув час у долонях і дав мені чітке завдання — встигнути все. Я прокидалася з думкою про список справ і засинала з відчуттям, що ще трохи — і пазл складеться. Мені потрібно звільнити хоча б два дні. Два повноцінні дні для нас. Без дзвінків, дедлайнів, відволікань. Я ще не знала, як саме ми будемо говорити, з чого почнемо, чи буде це легко… але я точно знала — я готова зробити крок назустріч.

Ранки починалися раніше, ніж зазвичай. Кава вже не була ритуалом для розслаблення — вона стала паливом. Я швидко збиралася, зав’язувала волосся, вдягала зручний одяг і виходила з дому з відчуттям внутрішньої зібраності. У голові — чіткий план, у серці — тихе хвилювання.

У майстерні я працювала майже без пауз. Перевіряла картини одну за одною: чи добре натягнуте полотно, чи правильно лягло світло, чи немає дрібних деталей, які потрібно підправити. Я торкалася фарби, ніби прощалася з кожною роботою на певний час. Давала вказівки щодо пакування, контролювала маркування, ще раз уточнювала терміни доставки. Мені важливо було знати, що все під наглядом, що нічого не «повисне» у повітрі.

У галереї — зустрічі, підписи, короткі, але змістовні розмови. Я продовжувала договір про співпрацю, уважно читала кожен пункт, ставила запитання, погоджувала дати. Дивно, але цього разу робота не виснажувала — вона тримала мене в тонусі. Я ніби наводила лад не тільки в справах, а й у власному житті.

Між зустрічами я ловила себе на думці про Макса. Про те, як він виглядатиме після перельоту. Про його погляд, коли він побачить мене. Чи згадає він каблучку одразу? Чи мовчатиме, як тоді, по телефону? Я не прокручувала діалоги наперед — лише дозволяла собі відчувати очікування.

Ввечері, повертаючись додому, я відкривала календар і викреслювала виконані справи. Кожна галочка наближала мене до тих двох днів. Я ще не знала, що вони принесуть — складну розмову, сльози, сміх чи довгі паузи. Але я знала інше: я більше не ховаюся.

Я готова не лише слухати, а й говорити.
Не лише чекати, а й бути поруч.
Ці кілька днів — мій спосіб сказати собі й йому: я обираю дати нам шанс.

Ці дні пролетіли надто швидко, ніби хтось перемотав життя вперед. Здавалося, ще кілька годин тому ми говорили з Максом по відеозв’язку — його втомлена усмішка, теплий голос, обіцянка скоро побачитись — а тепер я вже стою перед дзеркалом, вдивляючись у власне відображення й намагаючись упіймати дихання.

Я довго не могла вирішити, що вдягнути. Хотілося чогось простого, але водночас особливого. Урешті зупинилася на світлому пальті, улюблених джинсах і лаконічному светрі. Нічого зайвого — я хотіла, щоб він побачив мене справжню. Перед виходом на мить зупинилася, відкрила шухляду і дістала ту саму велюрову коробочку. Пальці ледь тремтіли, коли я відкрила її й дістала каблучку. Вона холодно торкнулася шкіри, але всередині стало тепло. Я вдягла її, глибоко вдихнула і усміхнулася сама собі.