Розділ 44

Макс

На місто опустилася глибока ніч. Токіо за вікном мерехтіло тисячами вогнів, але цього разу вони не заспокоювали — лише підкреслювали тишу в кімнаті. Я сидів біля вікна з чашкою давно остиглої кави й дивився, як неон повільно тоне в темряві. Сон не приходив. Я знав — сьогодні не засну.

Ми з Аліною домовилися поговорити. Вперше без недомовок, без пауз, без обережних фраз. Я прокручував у голові цю розмову знову і знову: з чого почати, як підібрати слова, як не злякати її правдою, але й не приховати нічого. Я більше не мав права на напівтони.

Я розумів, що маю розповісти їй усе: як давно знаю, хто стояв за тими листами; як роками носив у собі провину за те, що не приїхав, не подзвонив, не постукав у її двері тоді, коли це могло врятувати нас від трьох років мовчання; як спостерігав за нею здалеку, боячись порушити її спокій і водночас боячись втратити назавжди.

Я знав, що скажу їй і про Ірину — без злості, без виправдань, лише факти. Про те, як легко людина може зруйнувати чуже життя, коли керується власною образою й бажанням володіти. І про те, що я більше не тікаю: ні від відповідальності, ні від почуттів, ні від неї.

Телефон лежав поруч, екран час від часу спалахував повідомленнями з роботи, але я їх ігнорував. У цю ніч для мене існувала лише одна розмова. Я боявся почути в її голосі холод або втому, але ще більше боявся, що вона скаже: «Пізно».

Я підвівся, підійшов ближче до вікна і вперше за довгий час усміхнувся сам собі. Що б вона не відповіла, я буду чесним. Без масок, без стратегій, без страху.

Я взяв телефон до рук і подивився на час. Скоро. Дуже скоро я нарешті розповім їй усе — і поставлю крапку в минулому, щоб у нас з’явився шанс на майбутнє.

Телефон завібрував тихо, майже несміливо. Її ім’я на екрані змусило серце вдарити швидше, ніби я знову став тим хлопцем, який колись чекав її біля під’їзду в Києві. Я вдихнув глибше, зібрав усі думки докупи й натиснув на виклик.

— Привіт… — її голос був трохи втомлений, але теплий. Живий. Справжній.

— Привіт, — відповів я й одразу зрозумів, що голос тремтить, як би я не намагався це приховати. — Дякую, що знайшла час.

Кілька секунд ми мовчали. У цій тиші було стільки всього: недомовлені слова, три роки болю, образи, страх знову повірити. Я вирішив більше не відкладати.

— Аліно, я хочу розповісти тобі все. Без прикрас і без виправдань. Якщо в якийсь момент тобі стане важко — скажи, я зупинюся.

Вона тихо зітхнула.

— Говори, Максе. Я слухаю.

Я заплющив очі.
Почав з того вечора в Японії, з фото, з миті, коли повірив у зраду, бо був зламаний власним минулим. Розповів, як злість і страх засліпили мене, як я дозволив собі не перевірити, не поговорити, не довіритися людині, яку кохав найбільше. Слова виходили важко, але з кожним реченням ставало легше дихати.

Я розповів про Ірину — як дізнався правду, як вона зізналася, що все це було зроблено з ревнощів і бажання зруйнувати те, чого вона ніколи не могла мати. Про те, як я шкодував, що не зрозумів цього раніше, що втратив роки, які міг прожити поруч з Аліною.

— Я не прошу пробачення так, ніби це щось виправить, — сказав я тихо. — Я просто хочу, щоб ти знала: я усвідомлюю кожну свою помилку. І я готовий нести за них відповідальність.

Знову тиша. Цього разу довша. Я майже чув, як вона думає, як зважує кожне моє слово.

— Максе… — нарешті промовила вона. — Мені боляче було це чути. Але ще болючіше — прожити ці роки, думаючи, що мене просто викреслили.

Її голос здригнувся, і мені захотілося бути поруч, обійняти, сховати від усього світу.

— Я знаю, — прошепотів я. — І якби я міг повернути час…

— Час не повернути, — перебила вона, але без різкості. — Але ти зараз тут. І говориш зі мною чесно.

Я ковтнув.

— Є ще дещо, що ти маєш знати. Я повертаюся в Київ. Остаточно. За кілька днів.

На тому кінці знову запанувала тиша. Я відчував, як напруга стискає груди.

— Я не тікаю і не ставлю умов, — додав швидко. — Я просто хочу бути поруч. І якщо ти скажеш «ні» — я прийму це. Але я більше не хочу жити на відстані й у припущеннях.

Я дивився в темне вікно, у власне відображення, і вперше за багато років був готовий до будь-якої відповіді.
Бо найважливіше я вже зробив — сказав правду.

Її запитання прозвучало так спокійно, що я спершу не одразу усвідомив його зміст.

— Коли в тебе літак?

Я мовчав кілька секунд, дивлячись у темряву за вікном. У голові промайнуло все: страх відмови, готовність почути «мені потрібно ще час», десятки варіантів відповіді, до яких я готувався. Але цього… цього не було серед них.

— Ти… серйозно? — обережно перепитав я, ніби боявся злякати цю мить.

— Так, — її голос був тихим, але впевненим. — Я хочу знати.

В грудях щось тепле й важке водночас розлилося, ніби серце нарешті дозволило собі сподіватися. Я сів на край ліжка, провів рукою по волоссю.

— За три дні. Нічний рейс. Якщо нічого не зміниться, я буду в Києві зранку.

Вона нічого не відповіла одразу. Я чув її дихання, повільне, зосереджене. Мені здалося, що вона кудись відійшла або підійшла до вікна — так само, як це робив я.

— Ти знаєш, — нарешті сказала Аліна, — я не можу пообіцяти, що все буде легко. І що я одразу зможу відпустити страх.

Я кивнув, хоч вона й не бачила цього жесту.

— Я і не чекаю легкості, — відповів чесно. — Мені важливо лише, щоб у нас був шанс. Реальний. Без тіней і чужих ігор.

Вона тихо усміхнулася — я почув це в інтонації, у паузі між словами.

— Тоді напиши мені, коли приземлишся, — сказала вона. — Я хочу знати, коли ти прилетиш.

Ці прості слова вдарили сильніше за будь-яке «я кохаю». Бо в них було піклування. Присутність. Дозвіл бути поруч.

— Напишу, — відповів я, відчуваючи, як напруга, що тримала мене останні дні, нарешті відступає. — Дякую тобі… за цей шанс.

— Не дякуй, — м’яко сказала вона. — Просто прилітай.

Коли дзвінок завершився, я ще довго сидів нерухомо, тримаючи телефон у руці.
Уперше за багато років майбутнє не лякало. Воно чекало.