Розділ 43

Аліна

Я помітила це не одразу. Спочатку — випадково, гортаючи стрічку новин за ранковою кавою. Посилання, яке ще кілька днів тому різало очі гучним заголовком, просто не відкривалося. Сайт видавав помилку або сухе повідомлення: «Матеріал видалено».

Я відкрила інше видання. Потім ще одне. І ще.
Статті зникали одна за одною, ніби їх ніколи й не було. Ті самі тексти, які так впевнено паплюжили ім’я Макса, розчинялися в мережі, залишаючи по собі лише відчуття дивної порожнечі.

За кілька годин з’явилися нові публікації — зовсім з іншим тоном.
«Редакція приносить вибачення…»
«Інформація, опублікована раніше, не відповідає дійсності…»
«Матеріал був підготовлений на основі неперевірених джерел…»

Я читала ці рядки повільно, ніби боялася, що вони зникнуть, якщо кліпну очима. Деякі видання писали сухо й формально, прикриваючись юридичними формулюваннями. Інші — надто старанно, виправдовуючись і наголошуючи, що «репутація пана Максима не має жодних плям».

У кількох статтях прямо зазначалося, що фото були вирвані з контексту, а «роман» — вигадка, створена навмисно. Я впізнавала ті самі кадри, які ще вчора стискали мені серце, але тепер під ними стояли зовсім інші підписи — спокійні, фактичні, без отруйних натяків.

І найважливіше — жодного гучного шрифту, жодної сенсації.
Ніби всім раптом стало соромно.

Я відклала телефон і подивилася у вікно. Усередині було дивне відчуття — не тріумф і не радість. Скоріше тихе підтвердження того, що я вчинила правильно, повіривши йому.

Та водночас з’явилася гіркота.
Бо ці спростування вже не могли повернути ті ночі тривоги, той туман у голові, страх знову бути обманутою. Інтернет легко руйнує, але навіть коли він вибачається — шрами залишаються.

Я знову взяла телефон у руки. Повідомлень від Макса не було, але тепер я точно знала: правда поступово виходить на світло.

І десь глибоко всередині, дуже обережно, я дозволила собі подумати:
можливо, цього разу все справді буде інакше.

Я ще довго сиділа, не наважуючись повернутися до звичних справ. Кава давно охолола, а за вікном місто жило своїм буденним життям — люди поспішали, машини сигналили, небо затягували легкі хмари. Світ не зупинився, хоча мені здавалося, що останні тижні я жила в якомусь окремому вимірі, де кожна новина боліла надто гостро.

Телефон лежав поряд, екран час від часу спалахував від сповіщень — хтось лайкав старі роботи, хтось писав про виставку, галерея нагадувала про зустріч. Усе це було моїм життям, справжнім і реальним, але зараз воно ніби відсунулося на другий план.

Я знову відкрила переписку з Максом. Наші останні повідомлення були простими, спокійними, без зайвих обіцянок і пояснень. І саме це дивувало найбільше. Колись між нами завжди було або надто багато слів, або образлива тиша. Тепер же — рівновага.

Я згадала його голос під час останнього дзвінка. Трохи втомлений, але з тією самою інтонацією, яка завжди здавалася мені надійною. Він не тиснув, не вимагав відповіді, не намагався переконати. Просто був поруч — настільки, наскільки дозволяла відстань і час.

Я підвелася і підійшла до дзеркала. У відображенні побачила жінку, яка пережила забагато сумнівів, але не зламалася. Мої очі виглядали спокійнішими, плечі розслабленішими. Вперше за довгий час я не відчувала потреби захищатися.

У голові спливла велюрова коробочка. Я дістала її з шухляди, повільно, ніби це був якийсь ритуал. Відкрила. Каблучка спіймала світло і тихо засяяла — без пафосу, без гучних обіцянок. Просто як символ вибору.

Я не вдягнула її. Лише потримала в долоні.
Це рішення все ще мало бути моїм — усвідомленим, спокійним, без страху втратити або поспішити.

Я закрила коробочку і глибоко вдихнула. Усередині було відчуття, схоже на переддень чогось важливого. Не фіналу — початку.

І вперше за довгий час я не питала себе: «А що, якщо знову буде боляче?»
Я питала інакше:
«А що, якщо цього разу ми справді готові?»

Потрібно було повертатися до роботи — не як втечі від думок, а як до того, що тримає мене на землі. Я швидко зібралася, накинула легкий жакет, взяла ключі від майстерні й вийшла з квартири. Ранкове повітря було прохолодним, місто тільки входило у свій ритм, і це дивним чином заспокоювало.

Першою зупинкою була майстерня. Я відчинила двері й одразу вдихнула знайомий запах фарб, полотна й трохи пилу — запах мого простору, моєї тиші. Тут усе було таким, яким я його залишила: картини вздовж стін, деякі ще на мольбертах, з нотатками збоку, плями фарби на підлозі.

Я повільно ходила між роботами, уважно вдивляючись у кожну. Для виставки потрібно було відібрати ті, що складуть цілісну історію, не просто гарні полотна, а роботи, які говорять між собою. Десь зупинялася довше, торкалася рами, пригадувала, з яким настроєм писала цю картину. Одна була створена в період болю, інша — під час тихого прийняття, ще одна — зовсім свіжа, сповнена світла.

Я відклала ті, що точно поїдуть на виставку, зробила нотатки щодо розмірів і пакування. Далі — практичні речі: перевірила, щоб кожне полотно загорнули в захисний папір, картон, плівку. Кілька разів уточнила з кур’єрською службою час забору та умови перевезення — для мене було важливо, щоб усе доїхало ідеально. Я проконтролювала кожну дрібницю, бо знала: за цими роботами стоїть частина мого життя.

Коли останню картину запакували, я відчула приємну втому й водночас полегшення. Один важливий етап завершено.

Далі — галерея. Там мене зустріли тепло, з тією діловою ввічливістю, яку я вже добре знала. Ми сіли за стіл, розклали документи, обговорили деталі: дати, формат співпраці, просування виставки, умови продажу робіт. Я уважно читала кожен пункт договору, ставила уточнюючі запитання, вносила правки. Цього разу я відчувала себе впевненіше — не художницею, яку ведуть, а партнеркою.

Коли ми дійшли згоди, я поставила підпис і відклала ручку. Усередині було відчуття правильно зробленого кроку.