Розділ 42

Макс

Сьогодні був вирішальний день, і що дивно — всередині панував чистий спокій. Ні метушні, ні звичного напруження. На роботу я приїхав за дві години до початку робочого дня, місто ще тільки прокидалося, а офіс був майже порожній.

Я пройшовся коридорами, які знав до дрібниць, зайшов у свій кабінет і поставив чашку з кавою на стіл. Вікно виходило на місто, що повільно наповнювалося рухом, і в цій буденності було щось заспокійливе. Я відкрив ноутбук і ще раз переглянув зібрані документи: листування, часові мітки, фінансові звіти, свідчення зв’язків Оксани та Ірини. Усе було чітко, без емоцій — лише факти.

Я знав: сьогодні не потрібно захищатися чи виправдовуватися. Потрібно просто сказати правду.

Ближче до ранку почали підтягуватися колеги, в офісі з’явився шум, але він уже не відволікав. Я отримав повідомлення від Артема:
«Вона в Токіо. Все за планом».

Я кивнув сам собі й набрав коротке повідомлення Аліні:
«Сьогодні все стане на свої місця».

Телефон відклав екраном донизу. Зараз важливо було пройти цей шлях до кінця — не лише заради роботи чи репутації, а заради нас. За кілька годин двері переговорної зачиняться, і маски впадуть.

І я був до цього готовий.

За дві години  після початку робочого дня мене покликали в конференц-зал. Офіційно — обговорення проєкту, неофіційно ж усі розуміли: це розмова з Іриною. Я зайшов першим, поклав папку з документами на стіл і сів так, щоб бачити всіх, хто входитиме.

Ірина з’явилася майже останньою. Впевнена хода, ідеальна укладка, легка усмішка — ніби це звичайна робоча зустріч, а не фінал довгої гри. Наші погляди перетнулися лише на мить, і в її очах я вперше побачив не зверхність, а напруження.

Розмова почалася з сухих цифр і термінів, але недовго. Бос швидко перевів тему, відклав планшет і, не підвищуючи голосу, попросив Ірину пояснити її зв’язок із журналісткою Оксаною та походження матеріалів, що з’явилися в пресі.

Я виклав документи один за одним. Без емоцій, без коментарів — листування, перекази, дати, збіги. Тиша в залі ставала густішою з кожною сторінкою. Ірина спочатку намагалася усміхатися, потім — заперечувати, але аргументи розсипалися так само швидко, як і її впевненість.

— Навіщо? — запитав бос. Коротко. Чітко.

Ірина мовчала кілька секунд, а потім видихнула. Її погляд ковзнув у мій бік, і в ньому було все — злість, образа, поразка.

У цей момент я зрозумів: історія, яка так довго тримала нас у напрузі, добігає кінця. І вперше за весь цей час я думав не про наслідки, а про Аліну — про те, що тепер між нами не буде тіней.

Коли Ірина зрозуміла, що її загнали в кут, маска остаточно впала. Вона різко відсунула стілець, і тиша в залі розірвалася її голосом.

— Ти думаєш, ти такий чистий? — майже прошипіла вона, дивлячись просто на мене. — Думаєш, якщо сьогодні тобі аплодують, то завтра не знайдеться щось новеньке?

Вона говорила швидко, різко, слова сипалися, мов уламки скла. Згадувала старі проєкти, натякала на «дивні збіги», перекручувала факти, намагалася виставити мене людиною, яка просто вчасно сховалася за чужими спинами.

— Без мене ти б ніколи не опинився тут, — підвищила вона голос. — Я відкривала тобі двері, я рекомендувала тебе! А тепер ти вирішив стерти мене, ніби я нічого не значу?

Потім пішли погрози. Вона нахилилася вперед, упершись долонями в стіл.

— Ти навіть не уявляєш, з ким зв’язався. Я знаю людей, Максе. Я можу зробити так, що жодна велика студія більше не захоче з тобою працювати. Токіо стане для тебе закритим містом. Європа — теж.

Її голос тремтів від злості.

— І твоя Аліна… — вона зловтішно всміхнулася. — Думаєш, вона витримає ще один скандал? Думаєш, їй сподобається, коли її ім’я знову з’явиться поруч із твоїм?

У залі було чути, як хтось стримано видихнув. Я відчував, як усередині підіймається холодна лють, але залишався спокійним. Саме це, здається, дратувало її найбільше.

— Ти програв, Ірино, — сказав я рівно. — І зараз ти лише підтверджуєш усе, що про тебе вже відомо.

Вона різко замовкла. Очі блищали, але в них уже не було тріумфу — лише страх і усвідомлення, що цього разу нитки обірвалися.

Бос повільно підвівся зі свого місця. Він не підвищував голосу — і саме це змусило всіх у залі замовкнути. Його спокій був важчим за будь-який крик.

— Ірино, — звернувся він до неї офіційним тоном, без жодних емоцій, — те, що ми щойно почули, остаточно підтверджує необхідність внутрішнього розслідування.

Він зробив паузу, даючи кожному слову впасти в тишу.

— Зафіксовано спроби маніпуляції інформацією, використання службового становища в особистих цілях, тиск на співробітників та співпрацю з представниками медіа без погодження з компанією. Усі матеріали вже передані юридичному відділу.

Ірина різко підняла голову.

— Ви не маєте права! — кинула вона. — Це лише припущення!

Бос навіть не подивився на неї. Він перегорнув папку з документами і продовжив:

— Ви тимчасово відсторонені від виконання обов’язків із цього моменту. Доступ до корпоративних систем заблоковано. Ваші пересування в межах компанії та проєктів фіксуватимуться до завершення розслідування.

Він нарешті зустрівся з нею поглядом.

— І ще одне. Ви не повертаєтесь до Києва до завершення процедури. Компанія вже поінформувала відповідні інстанції. Спроба уникнути відповідальності лише погіршить ваше становище.

У залі знову повисла тиша. Ірина відкрила рота, ніби хотіла щось сказати, але слова не з’явилися. Уперше за весь час вона виглядала розгубленою.

— Ви зробили вибір самі, — спокійно додав бос. — Тепер доведеться відповідати за наслідки.

Я сидів мовчки й відчував, як напруга повільно спадає. Це був кінець її гри. І початок мого шляху додому.

Коли двері конференц-залу зачинилися за Іриною, я вперше за довгий час видихнув на повні груди. Ні тріумфу, ні злості — лише втома і дивне відчуття завершеності, ніби закрилася глава, яку я надто довго боявся дочитати до кінця.