Розділ 41

Макс

Бос сидів за столом спокійний, але зосереджений. Перед ним лежала папка з документами — ті самі, над якими ми працювали всі ці дні.

— Ми розібралися, — сказав він без вступів. — Ланцюжок чіткий: Ірина, її знайома з медіа, злив інформації, маніпуляція фактами. Доказів достатньо.

Я видихнув. Напруга, яку я носив у собі останні тижні, трохи відпустила.

— Компанія офіційно підготує спростування, — продовжив він. — Статті знімуть, а редакція опублікує вибачення. Для нас ця історія закрита.

Я кивнув, але відчував, що це ще не все.

— Є ще дещо, — додав я після паузи. — Я хочу якнайшвидше повернутися в Україну.

Бос уважно подивився на мене, ніби оцінюючи не слова, а рішення за ними.

— Через особисті причини? — сказав та усміхнувся кутиком губ.

— Так, — відповів я чесно. — І вони для мене важливіші за будь-який проєкт.

Він на мить задумався, а потім повільно кивнув.

— Добре. Ми оформимо дистанційний формат і передамо частину справ команді тут. Ти показав себе достатньо відповідальним, щоб ми пішли назустріч.

У цей момент я зрозумів: усе складається саме так, як має бути. Робота більше не була втечею. Тепер вона просто займала своє місце, а на перше нарешті виходило життя.

Бос зробив паузу, ніби навмисне даючи мені час усвідомити почуте, а потім додав:

— Ірина прилітає завтра. Післязавтра вона має бути в офісі.

Я напружився. Хоч я й готував себе до цієї зустрічі, всередині все одно щось стиснулося. Занадто багато було пов’язано з цією людиною — не тільки зруйновані стосунки, а й роки мовчазної провини, сумнівів, самобичування.

— Вона не здогадується для чого її викликали? — запитав я, вже розуміючи відповідь.

— Ні, офіційно це робоча поїздка, — спокійно відповів бос. — Але весь масштаб вона зрозуміє вже тут.

Я кивнув. Усередині не було ні злості, ні бажання помсти — лише потреба поставити крапку. Остаточно. Без недомовок і тіней минулого.

— Ти будеш присутній на розмові, — додав він. — Це важливо.

— Я готовий, — відповів я, дивуючись власному спокою.

Вийшовши з кабінету, я вперше за довгий час відчув, що минуле більше не тягне мене назад. Завтра воно прилетить у Токіо літаком. А післязавтра — залишиться там, де йому місце.

Аліна

Я прокинулася на диво легко — без важкості в тілі й без того знайомого стискання в грудях, яке останнім часом стало моїм ранковим супутником. Усередині було рівне, тихе відчуття, ніби щось нарешті стало на своє місце, хай навіть тимчасово.

Сонячне світло м’яко лягало на стіни кухні, місто за вікном жило своїм ранком, і я вперше за довгий час не поспішала. Зварила каву, сіла з чашкою біля вікна й просто дивилася, як прокидається Київ.

Думки про Макса з’явилися самі — спокійно, без паніки. Я не аналізувала кожне його слово, не прокручувала в голові вчорашні розмови. Було відчуття, що зараз важливо довіритися не страхам, а собі.

Я знала: попереду ще багато розмов, відповідей і, можливо, непростих рішень. Але сьогоднішній ранок дав мені щось цінне — відчуття внутрішньої тиші. І з цією тишею я була готова зустріти все, що принесе день.

Сьогодні офіційно закінчилася моя відпустка. Думка про це не засмутила — радше повернула відчуття ґрунту під ногами. Життя знову входило у звичний ритм, де є плани, зустрічі й справи, які потребують моєї уваги.

Я швидко зібралася, обрала простий, зручний одяг і ще раз кинула погляд у дзеркало. Відображення виглядало інакше — спокійніше, зібраніше. Ніби за ці кілька тижнів щось усередині мене виросло.

У планах на день була зустріч у галереї — обговорення майбутнього проєкту, кілька організаційних питань, нові ідеї. А після — заїхати в майстерню. Я давно там не була, і від цього місця завжди починалося справжнє повернення до себе.

Вийшовши з дому, я глибоко вдихнула ранкове повітря. Попереду був звичайний робочий день. Але я відчувала: він стане початком нового етапу — без втечі, без ілюзій, з чесністю перед собою і своїми почуттями.

   ***

Дні тягнулися повільно, але дивно рівно. За цей час ніби все поступово ставало на свої місця. Наші переписки з Максом були не такими, як мені хотілося б — уривчастими, розкиданими між його ніччю і моїм днем. Різниця в часових поясах постійно давала про себе знати, ніби нагадувала: між нами все ще є відстань.

Ми говорили тоді, коли вдавалося вирвати кілька хвилин. Іноді це були довгі повідомлення, написані пізно вночі, іноді — короткі фрази між зустрічами. Але навіть у цій нерівності було щось живе й справжнє.

Я ловила себе на тому, що чекаю цих моментів. Що усміхаюся, читаючи його слова. Що відчуваю тепло там, де ще недавно було порожньо.

І хоч не все складалося ідеально, я помічала головне — я ставала щасливішою. Не через обіцянки чи гучні зізнання, а через відчуття, що нас більше не розділяє тиша.

   ***

Галерея зустріла мене знайомим запахом фарби й дерева, шумом кроків і приглушених голосів. Я занурилася в роботу майже з полегшенням — ніби реальність нарешті наздогнала думки й змусила їх уповільнитися. Розмови про виставку, нові ідеї, терміни — усе це повертало ґрунт під ногами.

Після зустрічі я заїхала в майстерню. Там було тихо, лише денне світло лягало на полотна, підкреслюючи кольори й недосконалості. Я довго стояла перед незавершеною роботою і раптом зрозуміла, що хочу її закінчити. Не колись, не «коли буде настрій», а зараз.

Я взяла пензель, і рухи пішли легко, майже самі собою. У кожному мазку було щось нове — не сумнів і не страх, а спокійне очікування. Ніби всередині визрівало рішення, яке ще не мало слів, але вже мало форму.

Телефон завібрував на столі. Повідомлення від Макса:
«Сьогодні важливий день. Я розповім тобі все, як тільки зможу».

Я прочитала ці слова кілька разів і не відчула тривоги. Лише тиху впевненість, що попереду — правда. Я відповіла коротко:
«Я поруч. І я чекаю».

І, повертаючись до полотна, вперше за довгий час подумала: що б не сталося далі, я впораюся.