Розділ 40

Макс

Я прокинувся від короткого сигналу повідомлення. Спершу навіть не зрозумів, де я і котра година — за вікном тільки-но починало світати, місто ще спало. Перша думка була роздратована: хто так рано хоче мені щось сказати?

Я наосліп потягнувся до телефону, кліпнув очима, намагаючись зосередитися… і завмер. Повідомлення було від Аліни.

Серце стиснулося так різко, що сон зник миттєво. Я сів на ліжку, тримаючи телефон у руках, ніби боявся його впустити. Кілька секунд просто дивився на її ім’я на екрані, не наважуючись відкрити чат. У голові промайнули десятки думок: що вона написала, чому саме зараз, чи це кінець… чи, навпаки, початок?

Зробив глибокий вдих і відкрив повідомлення. І в ту ж мить зрозумів — цей ранок уже не буде звичайним.

«Сьогодні я багато думала. Про нас. Про те, як дивно життя все закручує».

Саме таке повідомлення я побачив на екрані. Я перечитав його двічі… потім утретє. Здавалося, слова прості, але між рядків було значно більше, ніж написано.

Я не одразу зрозумів, що воно означає. Це було прощання? Чи, навпаки, обережний крок назустріч? Аліна завжди вміла говорити так, що за однією фразою ховалася ціла буря почуттів.

Я відкинувся назад на подушку, дивлячись у стелю, і відчув, як у грудях повільно наростає хвилювання. Мені хотілося негайно їй подзвонити, почути голос, переконатися, що між нами ще є шанс. Але я знав — зараз важливі не імпульси, а чесність.

Пальці зависли над екраном. Кожне слово, яке я напишу у відповідь, може або зблизити нас, або знову відштовхнути. Я не мав права помилитися.

Я повільно сів у ліжку, вдихнув на повні груди й дозволив собі кілька секунд тиші. Без поспіху. Без страху. Вперше за довгий час я не хотів нічого приховувати — навіть від себе.

Я почав друкувати… стирав. Знову друкував. У голові крутилися сотні варіантів, але всі вони звучали або занадто сухо, або надто емоційно. Аліна заслуговувала на правду — просту й щиру.

«Я теж багато думаю про нас», — з’явилося на екрані.
Я зупинився. Цього було замало.

«І що б там не трапилося раніше, я знаю одне: ти — не помилка в моєму житті. І я не шкодую ні про один крок, який привів мене до тебе знову».

Я натиснув «надіслати» й відчув, як серце почало битися швидше. Телефон лежав у руці, важкий, ніби від цієї маленької коробочки залежало надто багато.

Хвилини тягнулися повільно. Я дивився у вікно, де Токіо вже прокидалося: люди поспішали у своїх справах, місто жило, не підозрюючи, що для мене зараз усе завмерло.

Відповіді так і не було. Я ще раз кинув погляд на екран, ніби він міг передумати й загорітися новим повідомленням, але телефон мовчав. Напевно, Аліна написала перед самим сном. Ця думка трохи заспокоїла, але й додала тривоги — що вона відчує, коли прокинеться й перечитає наші слова на холодну голову?

Лягати знову не мало сенсу. Сон уже остаточно відпустив, а думки не давали спокою. Я перевдягнувся, взяв навушники й вийшов із квартири. Ліфт повільно піднімався на верхній поверх, де знаходився спортзал житлового комплексу.

У залі було майже порожньо — кілька людей, кожен у своєму ритмі, у своєму світі. Я став на бігову доріжку, виставив швидкість трохи вищу, ніж зазвичай, і дозволив тілу взяти контроль над головою. Крок за кроком, подих за подихом.

Перед очима знову й знову з’являлася Аліна — її усмішка в Іспанії, серйозний погляд біля маяка, тиша між нашими словами. Я біг швидше, ніби намагаючись утекти від власних сумнівів, але водночас розумів: від цього не втечеш.

Через пів години я зупинився, сперся руками об поручні й важко видихнув. Думки трохи впорядкувалися. Я знав одне: що б не сталося далі, я більше не відступлю. Не сховаюся за роботою, мовчанням чи страхом.

Витираючи піт рушником, я знову взяв телефон до рук. Без очікувань. Просто щоб перевірити.

Повідомлення так і залишалося непрочитаним. Я ледь усміхнувся — так, я саме цього й очікував. Аліна ніколи не була з тих, хто відповідає одразу, особливо коли всередині щось болить або потребує тиші. Тай враховуючи час, зараз ніч в Києві, швидше за все дівчина надіслала повідомлення перед сном.

Я спустився назад у квартиру. Гаряча вода змивала втому після безсонної ночі й тренування, але думки вперто поверталися до неї. Я намагався не прокручувати можливі сценарії, не будувати ілюзій, просто дозволив собі бути тут і зараз.

Одягнувшись, я ще раз поглянув на телефон — без новин. Видихнув, закинув ключі в кишеню й вийшов з дому.

Місто вже жило своїм ранковим життям: шум доріг, поспіх людей, запах кави з відкритих кав’ярень. Я сів у машину й поїхав на роботу, налаштовуючи себе на день, сповнений рішень, відповідальності й контролю.

Я знав: рано чи пізно Аліна прочитає моє повідомлення. А поки — мені залишалося робити те, що вмію найкраще, і чекати.

   ***

Минуло п’ять днів відтоді, як Ірину викликали до Токіо. П’ять дивних, напружених і водночас несподівано світлих днів. За цей час ми з Аліною постійно були на зв’язку — короткі повідомлення між робочими зустрічами, довгі нічні переписки, кілька відеодзвінків, у яких ми просто мовчали, дивлячись одне на одного, ніби боялися злякати крихкий спокій.

Я ловив себе на думці, що знову звикаю до неї. До її усмішки, яка з’являється не одразу. До того, як вона слухає — уважно, трохи схиливши голову. До її пауз між словами, у яких завжди більше правди, ніж у гучних зізнаннях.

Ми не говорили про майбутнє прямо. Не торкалися теми каблучки, не будували планів. І в цій обережності було щось правильне — ніби ми обоє вчилися йти поруч, не тягнучи одне одного за руку, не тиснучи.

Паралельно тривало розслідування. Юристи, керівництво, внутрішні перевірки — усе рухалося повільно, але впевнено. Я знав, що правда вийде назовні, питання було лише в часі.

Та попри все, найважливіше відбувалося не в кабінетах і не в листуванні з пресою. Найважливіше — між двома людьми, які колись дозволили чужій брехні роз’єднати себе, а тепер намагалися обережно зібрати уламки довіри.