Розділ 39

Аліна

Я замислилася. Питання було простим, але відповідь — ні.

— Я хочу спокою, — сказала я нарешті. — Не американських гірок. Хочу прокидатися без страху, що ґрунт знову зникне з-під ніг. І… хочу з ним. Але вже не так, як раніше.

Поліна ледь усміхнулася.

— Це і є дорослі стосунки, Алін. Коли не «без тебе не можу», а «з тобою мені добре».

— А якщо знову щось піде не так? — вирвалося в мене. — Якщо знову з’явиться хтось третій, якась чужа гра?

Дарина знизала плечима.

— Це може статися з будь-ким. Навіть без Макса. Різниця в тому, чи ти готова тепер говорити, а не мовчати роками.

Я кивнула. Вона мала рацію, і це лякало ще більше, ніж сама невизначеність.

— Він змінюється, — додала я тихіше. — І я це бачу. Але мені потрібно зрозуміти, чи змінилася я настільки, щоб не тікати при першій же бурі.

Поліна зітхнула.

— Ти вже не тікаєш. Раніше ти б просто поставила крапку. А зараз ти думаєш, відчуваєш, даєш час.

Я подивилася на каблучку на столі.

— Я боюся сказати «так» не через нього. Я боюся сказати «так» і втратити себе.

У кімнаті запанувала тиша. Тепла, не напружена.

— Тоді не поспішай, — м’яко сказала Дарина. — Якщо це твоє, воно нікуди не подінеться.

Я усміхнулася.

— Ось за це я вас і люблю. Ви завжди повертаєте мене до реальності.

Ми підняли келихи, і в той момент я відчула: відповідь ще не сформувалася, але паніка зникла. А це вже був великий крок уперед.

Поліна раптом замовкла. Вона крутила келих у руках, дивлячись не на нас, а кудись у темне вікно. Ця пауза була занадто довгою, і я одразу це відчула.

— Поліно… — обережно сказала Дарина. — Ти щось хотіла сказати?

Поліна зітхнула й поставила келих на стіл.

— Я не хотіла, щоб це прозвучало ось так, за вином і фільмом, — почала вона. — Але якщо вже ми говоримо чесно… я маю зізнатися.

Я напружилася. Серце в грудях зробило дивний переворот.

— Я допомагала Максу, — тихо сказала вона. — Не зараз. Вже давно.

Кімната ніби звузилася. Я повільно повернула до неї голову.

— Наскільки «давно»? — мій голос був спокійним, але всередині все стискалося.

— Майже рік, — відповіла вона, не піднімаючи очей. — Він знайшов мене сам. Розповів усе. Про фото, про листи, про Ірину. І… я повірила йому.

Дарина різко сіла рівніше.

— Почекай, — втрутилася вона. — Тобто всі ці «випадкові» події… галерея, аукціон…

Поліна кивнула.

— Так. Я допомогла організувати вечірку. І маяк теж. Але, Алін, — вона нарешті подивилася на мене, — я жодного разу не змушувала тебе. Я просто створювала можливості.

Я відчула, як у горлі підкочується щось важке.

— Ти знала все… і мовчала? — спитала я.

— Я чекала, коли ти будеш готова, — швидко сказала вона. — Ти була закрита. Боліла. І я боялася, що якщо скажу раніше — ти просто зламаєшся ще раз.

Я встала й підійшла до вікна. Місто за ним жило своїм життям, ніби нічого не сталося.

— Ти розумієш, що ти вирішувала за мене? — повільно сказала я. — Навіть якщо з добрих намірів.

— Я знаю, — голос Поліни затремтів. — І якщо ти зараз скажеш, що я перейшла межу — я це прийму.

У кімнаті знову запала тиша. Цього разу важка.

— Скажи мені одне, — обернулася я до неї. — Ти допомагала йому, бо вірила, що він мене любить… чи тому, що хотіла нас знову звести?

Поліна не вагалася.

— Бо я бачила, як ти без нього гасла. І бачила, як він без тебе жив наполовину.

Дарина обережно додала:

— Це не виправдання. Але це правда.

Я повернулася до дивану й повільно сіла.

— Я злюся, — чесно сказала я. — Але я також розумію, чому ти це зробила.

Поліна ледь не заплакала.

— Я обіцяю, — прошепотіла вона. — Більше жодних таємниць. Жодної допомоги без твого відома.

Я кивнула.

— Добре. Але тепер усе — тільки між мною і Максом. Без режисерів і сценаріїв.

Дарина видихнула з полегшенням.

— Ну що ж, — сказала вона, піднімаючи келих. — За чесність. Навіть коли вона запізніла.

Я всміхнулася крізь втому.

— І за другі шанси. Але вже по-дорослому.

Глибока ніч вже поглинула місто. Вікна навколо повільно гасли, і квартира знову наповнилася тишею — не важкою, а м’якою, майже довірливою. Вино приємно шуміло в голові, розслабляло думки, стирало гострі кути сумнівів і нашіптувало те, що я весь день боялася визнати.

Напиши йому.

Я дивилася на телефон, що лежав поруч. Екран час від часу засвічувався від сповіщень, але не від нього. Пальці самі потягнулися до апарата, ніби це було єдино правильне рішення цієї ночі.

«Ти спиш?» — набрала я й завмерла.
Посміхнулася сама собі й стерла повідомлення. Надто банально.

Зробила ковток вина і знову відкрила чат.

«Сьогодні я багато думала. Про нас. Про те, як дивно життя все закручує», — цього разу я не стерла.

Декілька секунд — і повідомлення полетіло. Серце стиснулося, ніби я зробила крок у темряву, не знаючи, чи є там під ногами земля.

Я відклала телефон і підійшла до вікна. Місто внизу жило своїм нічним життям, а в мені вперше за довгий час було відчуття, що я нічого не контролюю — і це не лякає.

Телефон тихо завібрував.

Я не поспішала брати його в руки. Хотіла ще мить побути в цій тиші, де між мною і Максом не було ні образ, ні підозр, лише тонка нитка, яку я щойно наважилася торкнутися.

Зрештою я глянула на екран.
І зрозуміла: цієї ночі назад дороги вже немає.

Я не буду тікати від себе і брехати. Ні собі, ні йому. Я вже знаю, чим це закінчується — порожнечею, болем і довгими ночами без сну. Минуле навчило мене занадто добре, щоб знову обирати мовчання замість чесності.

З цими думками я лягла в ліжко, відклала телефон і заплющила очі. Уперше за довгий час у грудях було не важко, а спокійно. Ніби я нарешті дозволила собі відчути те, що давно жило всередині, не ховаючись і не виправдовуючись.

Сон прийшов тихо й м’яко, огорнувши мене теплом. Без тривожних образів, без нав’язливих питань. Лише відчуття, що я зробила правильний крок — не назовні, а до себе.