Розділ 38

Аліна

Останній день відпустки підходив до кінця, і мені раптом стало важливо не залишатися наодинці зі своїми думками. Я написала дівчатам у спільний чат, без зайвих пояснень — просто запропонувала заїхати до мене ввечері. Хотілося тиші, теплого чаю й їхньої присутності поруч.

Поліна відповіла майже одразу, як завжди — коротко й по суті. Дарина надіслала смайлик і написала, що буде за пів години. Я усміхнулася. Незалежно від того, що відбувалося в моєму житті, вони залишалися моїм якорем.

Я навела лад у квартирі, поставила чайник, дістала печиво, яке привезла з подорожі. У повітрі витала дивна суміш спокою й легкого смутку — ніби щось важливе ось-ось зміниться, але ти ще не знаєш як саме.

Коли у двері подзвонили, я відчула полегшення. Сьогодні я хотіла просто бути собою. Не аналізувати, не виправдовуватися, не будувати планів. Просто прожити цей вечір із тими, хто знає мене справжню.

Ми розсілися на кухні, як колись — без пафосу, без поспіху. Чай повільно парував у чашках, Дарина розповідала якісь дрібниці зі свого курортного роману, Поліна мовчки слухала, час від часу кидаючи на мене уважні погляди. Я відчувала це — її бажання спитати, але водночас не тиснути.

— Ти якась… інша, — нарешті сказала вона. — Спокійна.

Я знизала плечима й усміхнулася.

— Я просто втомилася воювати. З думками, з минулим, з уявними сценаріями.

Дарина кивнула, ніби зрозуміла більше, ніж я сказала вголос.

— І що далі? — обережно запитала вона.

Я зробила ковток чаю, вдивляючись у темне вікно.

— Далі я живу. Працюю, малюю, повертаюся до себе. А все інше… — я зробила паузу, підбираючи слова, — якщо має статися, то станеться без тиску й страху.

Поліна полегшено видихнула, ніби чекала саме цієї відповіді.

— Це наймудріше рішення з усіх можливих, — сказала вона тихо.

Ми ще довго сиділи разом, говорили про дрібниці, сміялися, згадували старі історії. І вперше за довгий час я відчула: я вдома. Не лише в цій квартирі — у собі.

Ми перейшли до вітальні, вмостилися на дивані хто як зручно: Дарина з ногами, Поліна — піджавши плед під себе. Я увімкнула фільм, який давно відкладала «на потім», дістала келихи, і ми відкрили пляшку вина — без приводу, просто тому що цей вечір був про нас.

Перші хвилини ми ще коментували сцени, жартували, сміялися з дрібниць, але згодом розмови стихли. Кожна занурилася у свої думки, у свій внутрішній діалог. Я ловила себе на тому, що вперше за довгий час дивлюся фільм і справді його бачу, а не прокручую в голові нескінченні «а що як».

Вино приємно зігрівало, світло лампи робило кімнату затишною, а присутність подруг заспокоювала. Я відчула вдячність — за цей момент, за ці роки разом, за те, що вони поруч навіть тоді, коли я мовчу.

Десь на середині фільму я зловила себе на легкій усмішці. Не гучній, не показній — тихій, внутрішній. Здавалося, життя на мить пригальмувало, дозволяючи мені просто бути. І цього було більш ніж достатньо.

— Ну добре, — нарешті зітхнула Дарина, роблячи ковток. — Той скандал… Він же не з повітря взявся.

Поліна подивилася на мене, ніби питаючи дозволу. Я кивнула.

— Я отримала статтю ще в аеропорту, — сказала я спокійніше, ніж сама очікувала. — І фото. Гарне, до речі. Дуже правильно підібране для гучного заголовка.

— Ти ж не повірила? — різко спитала Дарина.

— Ні. Не одразу. Було страшно, боляче, злісно… але не вірила, — я злегка стиснула келих. — Бо вже проходила це. І вдруге дозволити комусь зруйнувати все однією картинкою я не хотіла.

Поліна нахилилася ближче.

— Макс сказав, що це підстава?

— Так. І вони вже знайшли, звідки ростуть ноги, — відповіла я. — Але навіть якби не знайшли… питання було не в статті. А в тому, чи довіряю я йому.

У кімнаті повисла тиша, лише фільм тихо грав на фоні.

— І що ти відчуваєш зараз? — тихо запитала Поліна.

Я на мить задумалася.

— Спокій, — чесно сказала я. — Ніби хтось зняв з мене важкий рюкзак. Я не знаю, що буде далі з нами. Але я знаю, що більше не дозволю страху керувати моїм життям.

Дарина усміхнулася й підняла келих.

— За це варто випити. За дорослі рішення і внутрішню тишу.

Ми чокнулися, і в ту мить я зрозуміла: цей вечір був саме тим завершенням відпустки, яке мені було потрібно.

Я відчула, як вино приємно розлилося теплом по тілу, зняло останню напругу. Слова самі вирвалися назовні — без плану, без підготовки, ніби я давно тримала це в собі й просто чекала слушного моменту.

— Він подарував мені каблучку… — сказала я тихо, крутячи келих у руках.

Дівчата завмерли. Навіть фільм на мить перестав існувати.

— Що? — майже одночасно видихнули Поліна й Дарина.

Я усміхнулася, трохи ніяково.

— Не пропозицію в класичному сенсі. Він просто… віддав її мені. Сказав, щоб я не відповідала одразу. Щоб подумала. Стільки, скільки потрібно.

Поліна першою отямилася й сіла ближче.

— Це дуже по-дорослому з його боку, — сказала вона. — Не тиснути.

— І дуже по-страшному, — додала Дарина. — Бо коли тобі дають вибір, відповідальність стає реальною.

Я кивнула.

— Саме так я і відчуваю. Наче в руках щось надто цінне. І я боюся не того, що скажу «так», а того, що можу злякатися й втратити шанс на щастя.

Я дістала з сумочки ту саму велюрову коробочку, поклала на стіл. Вона виглядала так просто — і водночас важила тонну.

— Я не дала відповіді, — продовжила я. — Бо хочу бути чесною. Перед собою. Не з минулого, не з болю, а з теперішнього моменту.

Поліна обережно накрила мою руку своєю.

— Ти вже інша. І твоє «так», коли воно буде, буде справжнім.

Я усміхнулася, і в грудях стало тепло. Не від вина. Від відчуття, що я більше не одна зі своїми сумнівами.

Дарина зробила ковток вина й уважно подивилася на мене, так, ніби намагалася прочитати між рядків.

— А ти сама… чого хочеш? Не «як правильно», не «як треба», а по-справжньому?