Розділ 37

Макс

Після розмови з Аліною я ще довго тримав телефон у руці, дивлячись у вікно токійської квартири.
Місто жило своїм ритмом — світло неонових вивісок, гул машин, далекі голоси.
А в мене всередині вперше за ці дні стало тихо.

Її слова — «я тобі вірю» — не дали ейфорії.
Вони дали опору.
Ту саму, якої мені так бракувало всі ці роки.

Я сів за стіл і відкрив ноутбук.
Робота чекала, але цього разу вона не була втечею.
Я чітко знав, що маю зробити:
закрити цю історію до кінця — не напівправдою, не виправданнями, а фактами.

За кілька годин я провів онлайн-зустріч із юристами та PR-відділом.
Спростування вже готувалися, джерела витоку були встановлені, а ім’я Ірини звучало все частіше й голосніше.
Її виклик до Токіо став питанням часу, а не можливості.

Коли екран погас, я відкинувся на спинку стільця.
Втома накотилася різко, але це була чесна втома — без паніки.

Я знову взяв телефон.
Написати Аліні?
Ні.
Не зараз.

— Я дочекаюся, — сказав уголос, ніби вона могла мене почути.

Тієї ночі я заснув швидко.
Без демонів.
З думкою, що навіть якщо попереду буде непросто —
цього разу я не втікатиму.

Мій ранок почався з дзвінка Артема.
Я ще навіть не встиг зварити каву, коли телефон завібрував на тумбі.

— Ти вже не спиш? — без привітань запитав він.
По голосу я зрозумів: щось є.

— Уже ні, — відповів я, сідаючи на край ліжка. — Кажи.

Артем зробив паузу, ніби збирав думки.

— Я копнув глибше по Оксані. Не тільки стаття. Вона кілька місяців тому отримувала гроші з рахунку, який напряму пов’язаний з Іриною. Не разово — системно.

Я заплющив очі.
Отже, я мав рацію. І цього разу не інтуїтивно — а з доказами.

— Є підтвердження? — сухо спитав я.

— Виписки, листування, плюс чернетки статей у хмарі. В одній з них був варіант із гучнішим заголовком, але Ірина просила “залишити без імен, поки не буде зручно”.

Мене перекосило від злості, але я стримався.

— Надішлеш усе?

— Уже в тебе на пошті. І ще одне… — Артем знизив голос. — Ірина планувала другу хвилю. Не тільки про роман. Там мав бути натяк, що ти використовуєш Аліну для репутації в Україні.

У грудях стислося.
Ось це було вже не просто брудно — це було небезпечно.

— Дякую, — сказав я нарешті. — Ти навіть не уявляєш, наскільки це вчасно.

— Уявляю, — хмикнув він. — І раджу: не тягни. Зараз у тебе позиція сили.

Коли дзвінок обірвався, я кілька хвилин сидів мовчки.
Потім відкрив пошту й почав переглядати файли.

Тепер це була не боротьба за репутацію.
Це була боротьба за правду.
І за Аліну.

Я не став зволікати. Швидко зібрався й поїхав на роботу. Дорога до офісу пролетіла майже непомітно — в голові все складалося в чітку, холодну схему. Без емоцій. Лише факти.

У приймальні боса мене впустили без зайвих запитань. Схоже, мій вигляд говорив сам за себе.

Я виклав перед ним папку, відкрив ноутбук і спокійно, крок за кроком показав усю зібрану інформацію: фінансові перекази, листування, чернетки статей, дати, імена.

Він уважно мовчав, переглядаючи документи, час від часу зупиняючись на окремих деталях.

— Це серйозно, — нарешті сказав він, піднімаючи на мене погляд. — Але поясни мені одне. Навіщо це Ірині?

Саме це питання і повисло в повітрі.

— Помста, — відповів я без вагань. — І контроль. Вона декілька років тому вже намагалася зробити так, щоб я був з нею, та за збігом обставин я дізнався правду і розірвав з нею зв'язок. А тепер я повним стосунки з дівчиною, яку вона сприймає як загрозу.

Бос повільно відкинувся в кріслі, задумливо склавши руки.

— Отже, це не просто скандал для преси…

— Ні, — перебив я. — Це спланована атака. І якщо її не зупинити зараз, наступним кроком буде тиск уже на вас. Або ще гірше, підстави з проектами, щоб потопити мою кар'єру, це може дорого коштувати компанії.

Він кивнув, і я побачив у його очах не сумнів, а холодний інтерес.

— Добре, — сказав він. — Тоді граємо жорстко. І почнемо з того, що Ірина прилетить сюди і дасть пояснення.

Я видихнув.
Нарешті ситуація переходила під контроль.

Я на мить вагався, але все ж поставив запитання, яке не давало спокою.

— Вона знає, з якої причини її викликають? — запитав я. — Чи є ризик, що вона просто… зникне?

Бос ледь усміхнувся — спокійно, майже холодно.

— Ні, — відповів він упевнено. — Ми запросили її під приводом внутрішнього аудиту та переговорів щодо майбутніх проєктів. Для неї це звучить як можливість, а не загроза.

Я кивнув, але напруга все ще не відпускала.

— Вона хитра, — додав я. — Якщо відчує небезпеку, може спробувати зіграти на випередження.

— Саме тому, — продовжив він, — усі її перельоти вже погоджені, квитки оформлені через компанію. Вона не має підстав відмовитися, і не має часу щось підготувати.

Я вперше за розмову дозволив собі слабку усмішку.

— Тоді вона прилетить, не підозрюючи, що цього разу правила гри змінилися.

Бос підвівся з крісла, даючи зрозуміти, що розмова завершена.

— І цього разу, Максе, — сказав він наостанок, — ми доведемо справу до кінця.

Я вийшов з кабінету й повільно пройшов коридором, намагаючись зібрати думки докупи. Усередині було дивне відчуття — ніби багаторічний вузол нарешті почав розплутуватися, але кожен його рух усе ще болів.

Я дістав телефон і побачив кілька непрочитаних повідомлень від Аліни. Серце стиснулося, але я не став одразу відповідати. Не тому, що не хотів — навпаки. Я боявся написати щось зайве, щось, що знову може бути сприйняте неправильно. Цього разу я хотів діяти не словами, а фактами.

Повернувшись у свій кабінет, я відкрив ноутбук і ще раз переглянув усі матеріали: листування, дати публікацій, фінансові зв’язки, імена. Картина вимальовувалася чітко й безжально. Ірина діяла не лише з ревнощів — а й з розрахунку. Їй було важливо зруйнувати не лише наші стосунки з Аліною, а й мою репутацію.