Розділ 36

Аліна

Сьогодні я прокинулася з чітким рішенням: жодних розмов, жодних аналізів, жодних думок про драму останніх днів.
Тільки я. Мій день. Мій спокій.
Поставила телефон у режим “Не турбувати”, відкрила вікно, впустила свіже повітря та сказала собі:

"Ти маєш право на відпочинок від цього всього."

Спочатку ванна — тепла, ароматизована морською сіллю.
Потім доглядові процедури, маски, креми, все те, на що завжди шкода часу.
Я дозволила собі повільність. Дозволила не поспішати.
Навіть приготувала смачний сніданок, замість звичного похапцем випитого латте.

Після обіду записалася на спа — масаж, сауна, легкий релакс.
Було відчуття, ніби з мене зчищають усю втому й напруження останніх днів.

Повернувшись додому ближче до вечора, я обрала собі фільм — легкий, без зайвих переживань,
зробила вечерю тільки для себе, запалила свічку…

І відчула, як по краплині повертається внутрішній спокій.

Так, думки періодично намагалися прослизнути — про статтю, про Макса, про коробочку в сумці.
Але я щоразу ловила себе й зупиняла:
не сьогодні.

Сьогодні я нарешті дозволила собі просто жити.

Прокинувшись зранку, я не поспішала одразу вставати — солодка м’якість ковдри й тепла тиша квартири тримали мене ще кілька хвилин у тому приємному напівсні.
Я потягнулася, вдихнула свіжість ранку й дозволила собі ще мить поніжитися, перш ніж повільно вибратися з ліжка.

Кроки по холодній підлозі остаточно повернули мене в реальність, але всередині все ще відчувалася вчорашня легкість — така рідкісна й така потрібна.

На кухні мене чекало те, що я називаю своїм маленьким ритуалом спокою.
Я увімкнула м’яку музику, поставила турку на плиту й спостерігала, як вода поступово темніє від кави, як підіймається аромат — густий, теплий, рідний.

Поки кава настоювалася, я сперлася руками об стільницю, закрила очі й дозволила собі відчути момент:
спокій, тиша, відсутність термінових думок, ніхто не турбує, життя не жене вперед.

Це мій особливий релакс, моя маленька пауза між тим, що було, і тим, що буде.

Я налила каву в улюблену чашку, зручно вмостилася біля вікна й подивилася на ще сонне місто.
Сьогодні я була готова зустрічати день — без напруги, без поспіху, просто в гармонії з собою.

Дзвінок телефону пролунав так різко й несподівано, що я ледь не випустила з рук чашку.
Я машинально потягнулася до екрана, певна, що це одна з дівчат — Поліна або Дарина.
Але коли побачила ім’я, серце зупинилося на мить.

Макс.

Несподівано. Занадто рано. І… занадто швидко після всього, що сталося.

Я відчула, як легке тепло ранку змінилося хвилею тривоги, змішаною з чимось іншим — очікуванням? Страхом? Надією?
Навіть сама не знала.

Телефон продовжував дзвонити, мелодія звучала майже настирливо, змушуючи мене зробити вибір: відповісти чи сховатися в тиші ще на кілька хвилин.

Я видихнула, ковтнула кави, яка раптом здалася гіркішою, ніж зазвичай, і провела пальцем по екрану.

— Алло… — тихо сказала я, намагаючись приховати хвилювання, яке все одно звучало в голосі.

І в ту ж секунду я відчула, що ранок більше не буде таким спокійним, як я собі запланувала.

Я слухала його голос — хвилюючий, трохи захриплий від недосипу чи нервів, швидкий і сумбурний.
Макс говорив так, ніби боявся, що зв’язок зникне, або що я його не дослухаю.

— Я тобі вірю, — нарешті я не витримала і тихо перебила його.

На секунду встановилася тиша.
Здається, він навіть затамував подих.

— Для мене це не важливо, — сказала я спокійно, навіть сама здивувавшись власній тверезості. — Я тобі вірю.

По той бік дроту знову тиша. Глибока, майже відчутна.
Я навіть уявила, як він стоїть десь біля великого вікна в Токіо, впершись рукою в раму, і просто намагається зрозуміти мої слова.

— Ти… віриш? — нарешті прошепотів він, так, ніби боявся злякати реальність.

— Так, — усміхнулася я, хоча він цього й не бачив. — І справа не в статті. Не в цій… провокації. Не в тому, що хтось хоче нас розсварити. Я просто… довіряю тобі.

Я почула, як він видихнув — довго, важко, але з полегшенням.
Наче весь цей час тримав на плечах світ і раптом зміг його відпустити.

— Аліно… ти навіть не уявляєш, до це для мене означає— тільки й зміг він вимовити, — Але я не хочу, щоб ти вірила на слово. Я доведу все. Абсолютно. І щодо статті, і щодо того, хто це зробив. Ми вже знайшли докази, вже займаємося тим, щоб усе спростувати офіційно, —наступні слова пролунали тихіше — Я хочу,щоб ти почувалася в безпеці поряд зі мною... навіть з далеку. Я не хочу, щоб ти знову проходила через біль, через чиїсь маніпуляції.

Я міцніше взяла телефон у руку, дивлячись у вікно на ранкове місто.
І вперше за довгий час відчула спокій.
Чистий, справжній.
Наче ми обидва просто перестали тікати — від себе, від минулого, одне від одного.

— Давай розберемося з цим… разом, — додала я тихо.

І цього разу він не мовчав.
Його голос звучав упевненіше, тепліше, майже сміливіше.

— Разом, — підтвердив він.

Між нами знову настала тиша. Не напружена, але така, що змушує відчути кожен власний подих.
Я стояла посеред кухні, притримуючи телефон біля вуха, й дивилася на свою чашку кави, що вже встигла охолонути.

Я не знала, що сказати далі.
Продовжити розмову?
Запитати, як він?
Сказати, що сумую?
Чи краще закінчити, поки все звучить правильно і чесно?

Макс теж мовчав.
Я чула тільки легкі шуми на лінії — його дихання, рухи, можливо він ходить кімнатою.

Кілька секунд тягнулися, як хвилини.

— Ем… — нарешті видихнула я, намагаючись знайти хоч якісь слова.

— Ти там? — м’яко запитав він.

— Так… просто… — я нервово провела рукою по волоссю. — Я не знаю, як правильно. Що сказати.

— Не потрібно «правильно», — тихо відповів Макс. — Говори, як є.