Розділ 35

Макс

Я нарешті дістався додому.
Дивно, як після довгого, виснажливого дня навіть стіни здаються втомленими — чи то я просто проєктую на них свій стан.

Скинув ключі на тумбу, розстебнув комір сорочки.
Хотілося тиші. Хотілося, щоб хоча б кілька хвилин нічого не тримало мене в полоні напруги.

День видався важким, виснажливим до межі.
Але всупереч усьому — продуктивним.
З основними справами нарешті покінчено, перші наслідки скандалу вже погашені, PR-відділ справився швидше, ніж я очікував.
Так, осад лишився, але вибуху, який міг би знищити і моє ім’я, і репутацію компанії, — вдалося уникнути.

Бо винуватця знайшли.
Швидко, чітко, без зайвих питань.

Я зняв піджак і кинув його на спинку стільця.
У повітрі відчувалася нестабільність — та сама, яка приходить після хаосу, коли все ніби вляглося, але внутрішня напруга не дозволяє розслабитися.

Хотілося порадуватися тому, що все вирішилося.
Але я не міг.

Бо замість полегшення мене точила думка:
чи прочитала Аліна моє повідомлення?
Що вона відчуває?
Чи вірить мені хоч на відсоток?

Винуватець знайдений.
Проблеми — локалізовані.
Скандал — майже стертий.

А от довіра — досі висить на волосині.

Я сів на диван, потер обличчя долонями й прошепотів у порожню квартиру:

— Як же я хочу, щоб ти просто була тут…

Тиша відповіла мені, як завжди.
А я залишився наодинці зі своїми думками — вперше за весь день.

У Києві якраз ранок — я це чітко знаю, та зараз думаю тільки про неї, як вона,як сприйняла ці всі новини.
В Аліни ще триває відпустка, тому шанс, що вона не поспішає з дому й може взяти слухавку… є.

Я взяв телефон у руки, і пальці наче стали важчими.
Натиснув на кнопку виклику — і в ту ж секунду відчув, як серце різко вдарило в груди.

Гудки почали лунати.
Один… другий… третій…
Здавалося, вони тягнуться нескінченно, кожен наступний ріже по нервах, як тонкий лезо.

Я ходив квартирою взад-вперед, стискаючи телефон так, що кісточки побіліли.
Кожна секунда мовчання з того боку здавалася натяком:
вона не хоче говорити.
Вона не готова.
Вона все ще думає… про ту кляту статтю, вона їй повірила.

Гудки тягнулися, а я ловив себе на тому, що майже боюся її голосу — бо не знаю, що почую в ньому.

— Візьми… будь ласка, — тихо прошепотів я сам собі, хоча вона цього все одно не могла почути.

Здавалося, що вирішується щось значно важливіше, ніж проста розмова двох людей.

Здавалося, що Аліна не повірила жодному з моїх слів.
Між нами знову виросла прірва — глибша, ніж будь-коли.
Гудки тяглися так довго, що я вже майже опустив руку, переконаний: вона не відповість.

Палеці мимоволі послабив хватку на телефоні — вже чекав, коли екран мигне повідомленням про завершений виклик.
У голові промайнуло болісне:
От і все. Вона не хоче мене чути.

І раптом — короткий, ледь тремтячий звук у слухавці.
Клацання з’єднання.

— …Алло, — несміливо, тихо, так, ніби вона й сама не була впевнена, чи варто говорити.

Я завмер.
На мить забув, як дихати.
Її голос зрушив щось усередині — болюче, але живе.

— Аліно… — видихнув я, і в тому одному слові було все:
страх втратити,
провина,
надія,
і прохання дати мені хоч шанс.

Тиша після мого голосу була такою довгою, що я майже почув, як серце б’ється в скронях.

Я знав: зараз вирішиться дуже багато.

Її голос…
Такий рідний, такий коханий — наче повернув мене додому після довгої зими.
На мить я просто застиг, наче хтось вибив з-під ніг ґрунт.

У голові зчинився хаос:
З чого почати?
Що сказати?
Як пояснити так, щоб вона не подумала, що я виправдовуюся?

Сотні фраз, підготовлених у думках за ці дні, розлетілись, як стос паперів під вітром.

— Аліно… — повторив я тихіше, намагаючись зібрати себе докупи.
Голос зрадницьки тремтів.

— Я… я не хочу починати з виправдань. І не буду, — видихнув я повільно, наче вирішив щось важливе. — Але ти маєш знати правду. Усе, що сталося… це не те, що ти побачила в цій статті.

Я провів рукою по обличчю, відчуваючи, як напруження буквально впивається в шкіру.

— Я поясню все. Абсолютно все. Тільки… будь ласка, скажи хоч щось. Щоб я знав, що ти ще тут. Що я тебе не втратив.

Тиша з її боку була майже нестерпною — та я чув у слухавці її тихий подих.
Вона слухала.
Вона не поклала слухавку.

І це вже давало мені хоч крихту надії.

 — Я тобі вірю, — вона сказала це так спокійно, тихо, навіть трохи втомлено — але кожне слово впало мені просто в груди, наче чийсь теплий дотик після довгої холодної ночі. — Для мене це не важливо, я просто тобі вірю.

Я завмер.
Навіть дихання збилося.
Я був готовий до всього: до крику, до недовіри, до звинувачень, навіть до того, що вона просто збільшить відстань між нами, яка і так ледь не розвалила все.
Але не до цього.

— Ти… віриш? — я не зміг одразу сформулювати речення.

Мені знадобилося кілька секунд, щоб повернути контроль над голосом.

— Аліно, — видихнув я нарешті, — ти навіть не уявляєш, що це для мене означає.

Я пройшовся кімнатою, стискаючи телефон так сильно, що аж побіліли пальці.

— Але я не хочу, щоб ти просто вірила на слово. Я доведу все. Абсолютно. І щодо статті, і щодо того, хто це зробив. Ми вже знайшли докази, вже займаємось тим, щоб усе спростували офіційно.

Потім я тихо додав:

— Я хочу, щоб ти почувалася в безпеці поруч зі мною… навіть здалеку. Я не хочу, щоб ти знову проходила через біль, через чиїсь маніпуляції.

І знову замовк, боячись сказати зайве.

— Давай розберемося з цим ... разом, — почув я тихе, і враження, що в серединні вибухнула тепла кулька, та розповзлася тілом.