Розділ 34

Макс

Артем завжди працював швидко, але цього разу він перевершив сам себе.
Щойно я вийшов із таксі, телефон коротко вібрував — новий лист на пошті.
Я відкрив, і перед очима з’явився цілий пакет документів, скриншоти листувань, технічні дані про IP-адреси, перелінковки на фейкові акаунти — усе, що міг знайти Артем за ніч.

Я стояв біля вікна в своїй квартирі, а всередині кипіло.
Не від злості навіть — від концентрації.
Пазл складався занадто швидко, занадто логічно.

Оксана, журналістка.
Ірина, яка роками грала в тінях.
Пов’язані акаунти, синхронні публікації, навіть один і той самий сервер анонімізації.

— Молодець, Артеме… — пробурмотів я, переглядаючи файли.

Цього вистачало.
Навіть більше, ніж потрібно.

Я без жодних вагань розвернувся і поїхав до офісу.
Сьогодні не було сенсу ні зволікати, ні шукати дипломатичних формулювань.
Я прийшов із доказами, і мій бос побачив це в моїх очах ще до того, як я поклав ноутбук на стіл.

— Ви казали, нам потрібні факти, — спокійно сказав я. — Ось вони.
Він мовчки відкрив файли.
Дивився довго.
Занадто довго для людини, яка зазвичай приймає рішення за п’ять секунд.

Коли він нарешті підняв погляд, я побачив те, чого й очікував — холодну, ділову рішучість.

— Це достатньо, — сказав він. — І більше, ніж достатньо, щоб викликати Ірину.
— Її треба зупинити, — відповів я тихо, але твердо. — Поки вона не перевела це в ще більшу брехню.

Він кивнув.
Дістав телефон.
І прямо при мені віддав наказ секретарю оформити терміновий виклик Ірини з Києва до Токіо.
Без права відмови.
З позначкою «негайно».

Я стояв, слухаючи, як він диктує розпорядження, і вперше за ці дні відчув не гнів, не страх за репутацію, не паніку.

Вперше відчув контроль.

А ще — надію, що, коли я доведу правду до кінця, зможу повернутися до Аліни з чистими руками.
І з чистою совістю.

Головне — щоб вона дочекалася моїх пояснень.

Після розмови з босом я вийшов з офісу, ніби після бою.
Голова гуділа, але не від втоми — від напруги, яка нарешті почала спадати.
Правда більше не була примарою, не була підозрою чи здогадом.
Тепер це був факт, документ, доказ.

Але друга половина цієї війни — особиста — ще навіть не почалася.

Я дістав телефон.
Повідомлення Аліни досі не прочитане.
І хоч я знав, що вона зараз у небі або лише-но приземлилася, щось всередині стискалося від думки, що вона могла повірити статті.
Що її знову загнали в той самий страх і той самий біль, з якого я намагався витягнути її всі ці дні.

Я вдихнув глибше, щоб зупинити емоції.
Перегорнув у голові слова, які мав їй сказати.
Але що б я не складав, усе звучало або як виправдання, або як туман.

Аліна заслуговувала не на слова.
На правду.
На дії.

Я написав коротко:

«Я все з’ясую. Прошу — не роби висновків, поки я не поясню. Я поруч, навіть якщо зараз далеко.»

Та не відправив.
Знову стер.

Замість цього набрав інше:

«Я знайду, хто це зробив, і доведу тобі правду. Просто дай мені час.»

Натиснув «відправити».
І цього разу не передумав.

•••

Артем подзвонив уже через десять хвилин, ніби відчув момент.

— Ну що, ти дав йому по зубах? — запитав він без привітання.

— Бос усе побачив. Ірину терміново викликають у Токіо.

— Це добре. Дуже добре. Бо є ще одне…

— Говори.

— Оксана вже почала розкручувати тему. Вона закинула статтю не тільки на сайт — підключила кілька анонімних телеграм-каналів. Це не просто робочий факап, Максе. Це цілеспрямована атака.

Я зціпив зуби.

— Тим більше я мусив зробити те, що зробив.

— Ти впевнений, що Аліна витримає цей шум? — обережно запитав Артем.

І тут мене пробило.
Мені захотілося вирвати ці слова з ефіру.

— Вона сильніша, ніж ти думаєш, — відповів я повільно. — Але це не означає, що їй не боляче.

Після короткої паузи Артем додав:

— Якщо треба — я полечу до Києва. Підстрахую.

— Ні. Поки не час. Спочатку — Ірина. Потім — офіційне спростування. Потім… — я зітхнув. — Повернуся додому і скажу Аліні все, що мав сказати три роки тому.

— І покажеш ту коробочку? — хмикнув Артем.

Я заплющив очі.

— Я вже їй віддав обручку, тільки вона вирішить, що робити далі.

— Я б тобі сказав, що ти напевно поспішив, але на певно в цій ситуації добре, що так сталося.

— Не знаю, це не була пропозиція в класичному стилі з квітами та відповідю, я просто дав зрозуміти Аліні, що цього разу не збираюся відступити.

•••

Стоячи посеред вулиці Токіо, серед шуму машин і ранкового натовпу, я відчув, як всередині проростає рішучість.

Я не дозволю нікому — ні Ірині, ні Оксані, ні чужим пліткам — зруйнувати те, що я тільки почав відновлювати.

Я доведу свою правоту.
І поверну Аліну.
Навіть якщо доведеться перевернути це місто догори дриґом.

Я вже втратив її одного разу.
Другого я собі не дозволю.

Щоб Ірина прибула до Токіо, потрібен тиждень — принаймні так сказав бос після дзвінка до центрального офісу в Києві.
Смішно.
Щоб зруйнувати чиєсь життя, достатньо однієї статті.
А щоб притягнути до відповідальності людину, яка цю статтю й розкрутила, — потрібні дні, дозволи, погодження, формальності.

Але процес пішов.
І цього разу я зупинятися не збирався.

У нашій внутрішній системі вже з’явилися перші звіти: юридичний відділ взявся за роботу, PR-команда підготувала список усіх платформ, де стаття встигла розлетітися, а IT-відділ збирав дані, щоб відстежити, через кого пішов первинний злив.

Керівництво теж не спало.
Бос мені сказав прямо:

— Ми видалимо все. Навіть тінь цього матеріалу. Готуємо офіційне спростування. Воно вийде до прильоту Ірини.