Розділ 33

Аліна

На повідомлення Макса я так і не відповіла.
Не тому, що не хотіла — бажання написати йому було майже фізичним, тягучим, як нитка, що тягне назад.
Просто… я зрозуміла: зараз будь-які слова будуть або занадто різкими, або занадто слабкими. А імпульсивність уже колись зруйнувала між нами все.

Тепер я не хочу повторювати помилок.

Я поклала телефон екраном донизу й глибоко вдихнула.
Уперше за довгі роки я дозволила собі не бігти, не намагатися все вирішити за секунду, не хапатися за перше емоційне рішення.

Нам обом потрібен час.
Йому — щоб розібратися з тим брудом, який хтось навмисно підкинув у наше життя.
Мені — щоб зрозуміти, чи витримає моє серце ще одну спробу, чи зможу я знову довіритися, не зачиняючи двері перед собою ж самою.

Тому я мовчу. Але це мовчання — не образа.
Це пауза, яка дає можливість подивитися на ситуацію без туману паніки й страху.

І, можливо, саме ця пауза буде для нас шансом, а не кінцем.

Я повільно піднялася з ліжка, ніби тіло ще не встигло зрозуміти, що я вже прокинулася.
Кроки до кухні були тихими, м’якими — так ходять люди, які досі несуть у собі шматочок нічного спокою.

Ранкова рутина огорнула мене, як легка ковдра.
Запах кави, шурхіт чайної ложечки об порцелянову чашку, сонячні промені, що пробивалися крізь жалюзі — усе було звичним, майже буденним.

І водночас… іншим.

Я зловила себе на тому, що рухаюся повільно, ніби розтягую ранкові хвилини, смакуючи кожну з них.
У мене ще два дні відпустки, можна нікуди не поспішати, не вдягати маску “робочої Аліни”, не відповідати одразу на кожне повідомлення.

Я дозволила собі просто бути.

Сиділа над чашкою гарячої кави, слухала тишу своєї квартири — ту, яка вчора здавалася глухою та холодною.
Сьогодні вона була зовсім іншою: спокійною, терплячою, такою, що дає простір подумати.

Можливо, саме цього мені й бракувало — трошки тиші, трохи повільності.

І я відчула, як ранкова рутина помалу витягує з мене хаос, який оселився в голові останніми днями.
Крок за кроком. Ковток за ковтком.
Ніби життя дає мені м’який старт перед тим, як приймати важливі рішення.

Я сиділа на кухні довше, ніж зазвичай. Кава давно охолола, але я не поспішала її допивати. Просто тримала чашку в руках, ніби так легше було втримати рівновагу.

Думки приходили тихо, без паніки, без сліз — уперше за довгий час.
Мабуть, це й називається — відпустити контроль.

Телефон лежав поруч, екран був погашений, але підсвідомо я відчувала: там є щось важливе.
Повідомлення від Макса.
Я знала, що воно там.
Знала, що прочитала його — хоч і в напівсні — але не відповіла.

І це вперше за весь наш хаос відстаней, сумнівів, образ і спроб зблизитися знову… не викликало в мене провини.

Правильно зробила, що не відповіла одразу.
Я мала право на паузу.
На тишу.
На розуміння самої себе.

Я підвелася, повільно пройшлася по квартирі, зупинилася біля вікна. Звідси відкривався мій улюблений ранок Києва — трошки сірий, але від того ще рідніший.

«Що я хочу насправді?» — подумала я.
Не від Макса, не від чужих слів, не від статей, які раптом почали писати про нього.
А від себе.

Тиша всередині відповіла просто:
правду.
чесність.
спокій.

Я глибоко вдихнула.

Сьогодні я не збиралася робити жодних кроків.
Не хотіла поспіху, рішень з емоцій, пояснень через злість чи страх.

Нехай сьогодні буде днем, коли я повернуся до себе.
До своїх думок, своїх малюнків, свого життя поза всією цією драмою.

Я поставила порожню чашку в раковину, прибрала волосся за вухо та вирішила:
сьогодні я не тікатиму від реальності, але й не піддамся паніці.

У мене ще є час.
І я використаю його мудро.