Розділ 32

Аліна

Таксі плавно пригальмувало перед під’їздом, і я відчула, як щось у грудях стислося ще дужче — ніби саме серце не було готове до цієї миті. Водій вийшов, відчинив багажник і обережно поставив мою валізу на тротуар.

— Гарного вечора, — сказав він буденно, навіть не здогадуючись, як мені зараз хочеться бодай на секунду перестати бути з думками наодинці.

— Дякую… — видушила я і механічно всміхнулась.

Коли двері під’їзду зачинилися за мною, в повітрі повисла особлива тиша — важка, глуха, непривітна. Та, яка не дозволяє розслабитися, а лише підсилює тривогу. Я втомлено піднялася сходами, провела карткою, і двері моєї квартири м’яко клацнули.

Відчинивши їх, я ступила всередину — і місце, яке завжди зустрічало мене теплом, цього разу зустріло порожнечею.

Зазвичай тиша вдома була моїм порятунком. Спокоєм після метушливих днів. М’якою ковдрою, у яку можна загорнутися, щоб відновити сили.
Але сьогодні… сьогодні в ній була напруга. Наче стіни чекали від мене якихось рішень, яких я сама боялася.

Я поставила валізу біля стіни й повільно пройшла вперед, ковзаючи пальцями по холодній поверхні комода — просто щоб нагадати собі, що я тут, що я вдома, що світ не розвалився остаточно.

Але в голові все одно гуло.
Наче в цій тиші заховалася відповідь, та водночас — і нові запитання.

Телефон все ще мовчав.
І від цього моя квартира, завжди така рідна, сьогодні здавалася чужою.
Чужою й тривожною, ніби в ній щось чекало — або на мене, або від мене.

Теплий душ наче змив з мене частину втоми, пил дороги й липкі залишки нервового напруження, що супроводжували мене з моменту отримання того клятого повідомлення. Вода приємно текла по плечах, по шиї, гріючи тіло, але думки вона не забрала — вони вперто крутилися у голові, змішуючись у безладну кашу.

Макс.
Стаття.
Фото.
Обручка.
Здавалось, ці слова кружляли навколо мене, як хмара, яку жоден душ не може розігнати.

Вийшовши з ванної, я загорнулася в рушник, відчула, як тіло нарешті трохи відпускає. Але в голові… в голові все ще кипіло. Я вже готувалась до того, що ніч буде довгою й безсонною, що прокручуватиму кожну деталь, кожне слово Макса, кожен погляд. Що буду гадати, де він зараз, чому не відповідає, і що там насправді відбулося.

Я лягла в ліжко з цією тривогою. Навіть подушка здалася прохолодною та чужою.
Здавалося, що сьогодні сон мене обійде стороною.

Та щойно голова торкнулася подушки, все ніби вимкнулося.
Наче хтось просто натиснув кнопку “Викл.”.

Очі самі заплющилися, тіло провалилося в теплу м’якість ковдри — і я пішла на дно сну так раптово, що навіть не встигла здивуватися.

Мабуть, організм вирішив взяти те, що йому належить, попри хаос у моїй голові.
І вперше за весь день — там, у темряві — настала тиша, яка нарешті була спокійною.

Щойно я провалилася в напівсонний стан — той солодкий момент між явою і забуттям — щось тихенько дзвякнуло. Ледь чутний звук вібрації, короткий сигнал, як подих.

Повідомлення?

Мені здалося, що так. Але в ту мить мозок уже не хотів працювати. Усе сприймалося наче через воду: нечітко, приглушено, ніби хтось далеко-далеко торкався дзвоником.

Я поворухнулась, губи ледь розімкнулися, але очі не відкрилися.
“Потім… Вранці…” — напівдумка пролетіла й розчинилася.

Звуки знову сповнилися тишею, і я вирішила, що то всього лише сон, відлуння перельоту, навантажених нервів і нескінченних думок.

Я дозволила собі остаточно зануритися в темряву — і в ту мить уже не могла знати, що на екрані телефона, який тихо блимав на тумбочці, з’явилися слова, здатні змінити все.

Мені снився сон… але він був настільки живим, що перші секунди після пробудження я не могла зрозуміти — це справді було чи лише вигадка мого втомленого розуму.

Я стояла у білій сукні — легкій, повітряній, такій, яку ніколи навіть не приміряла. У руках — букет білих півоній. Навколо — невелика, але тепла компанія людей, чиї обличчя розпливалися, ніби крізь прозорий серпанок. Хтось усміхався, хтось навіть витирали сльози радості.

Я відчувала щастя. Чисте, кришталеве, безхмарне.
Воно навіть не мало форми — просто наповнювало все всередині.

Поруч стояв він — мій наречений. Я бачила фігуру, рух його рук, навіть тепло, яке від нього виходило. Але обличчя… ніби хтось навмисно ховав його від мене. Я намагалася вдивитися, зробити крок ближче — але картинка почала тремтіти, розмиватися, як старе фото на сонці.

Я вже простягала руку, щоб торкнутися його щоки —

І все раптом обірвалося.

Я підскочила на ліжку з різким вдихом. Серце калатало так, ніби я бігла. У кімнаті було тихо, тільки ранкове світло пробивалося крізь штори.

Сон залишив після себе дивне відчуття — наче попередження, чи, можливо, підказку.
Або просто відлуння того хаосу, в якому зненацька опинилося моє життя.

Я провела рукою по обличчю, зітхнула… і повільно повернула голову до столика, де лежав телефон.

На екрані з'явилося пропущене повідомлення.
Те саме, яке я вчора прийняла за сон.

Я довго не наважувалася торкнутися телефону. Наче всередині мене боролися дві частини — одна хотіла негайно відкрити повідомлення Макса, інша боялася навіть погляду на екран.

Коли нарешті розблокувала телефон, руки тремтіли.

Повідомлення від Макса світілося єдиним непрочитаним рядком.
Коротке. Без попереднього потоку виправдань, без пояснень — просто кілька фраз.

Я прочитала його два рази. Три.
І все одно не розуміла, що відчуваю.

Було трохи полегшення.
Трохи злості.
Трохи болю.
І водночас дивна ніжність, яку я намагалася придушити.

Як можна одночасно довіряти і не довіряти людині?
Як можна сумніватися й водночас хотіти вірити кожному слову?

Я сиділа на краю ліжка, стискаючи телефон так сильно, що пальці побіліли.
Серце билося швидко, ніби намагалося підказати мені відповідь, якої сама я не могла знайти.