Розділ 31

Аліна

Весь політ минув так, ніби я пливла крізь густий туман.
Звуки були приглушені, голоси подруг — далекі, майже нерозбірливі.
Навіть коли літак здіймався в небо, коли ми прорізали хмари, коли стюардеса питала, чи хочу я чай — усе здавалося мені якимось неправдивим, ніби це не зі мною.

Я знову дивилася на те фото, на ту жінку поруч із Максом, на заголовок статті.
І кожного разу в грудях стискалося так, що хотілося вирватися з крісла й просто втекти.

Це брехня?
Чиясь майстерна маніпуляція?
Чи…
Чи він справді міг так нахабно обманювати мене, роблячи пропозицію за кілька годин до того?

Я згадувала, як він дивився на мене біля маяка.
Як тремтіли його руки, коли він подавав мені коробочку.
Як він хвилювався.
Як казав, що хоче почати все з чистого аркуша.
Як не відводив погляду — справжнього, теплого, рідного.

І потім — це.

Дві реальності не складалися в одну картину, і від цього всередині все ламалося.
Мої думки билися одна об одну, немов розлючені птахи в клітці:

“Якщо це правда — він знову зрадив.”
“Якщо це брехня — хтось знову хоче нас роз’єднати.”
“А якщо я просто знову неправильно все зрозуміла?”

Я стискала телефон у руках так сильно, що пальці побіліли.

Макс не відповідав.
Зв’язку не було.
І це тільки підігрівало паніку.

Погляд упав на ілюмінатор.
Під нами пропливали бліді хмари, а я все питала себе:

“Невже я знову стою на тому самому місці, що й три роки тому?
Невже знову дозволила собі повірити?
Знову дозволила комусь так легко поранити?”

Київ ставав ближчим.
Мої сумніви — густішими.

І єдине, що я знала напевно:
коли літак приземлиться, мені доведеться вирішити — тікати від цієї історії назавжди…
Чи дати Максу шанс пояснити.

Важка, м’яка на дотик, велюрова коробочка лежала в моїй сумочці, ніби окреме серце, що билося в іншому ритмі, ніж моє.
Вона не давала мені спокою.
Кожен раз, коли я намагалася відволіктися, думки все одно поверталися до неї — маленької, але такої вагомої.

Я відчувала її навіть через тканину сумки.
Наче вона була нагадуванням про те, що сталося вчора ввечері.
Про його тремтячі руки.
Про слова, які він вимовляв пошепки, ніби боявся злякати моє "так".
Про його погляд — теплий, відвертий, майже болючий у своїй щирості.

І тепер — ця стаття.
Це фото.
Це нібито “коханка”, підставлена так майстерно, що навіть я… навіть я на мить повірила.

Я притиснула сумочку до грудей, ніби це могло дати відповіді.

Коробочка була доказом одного:
він не просто хотів повернути мене.
Він був готовий зв’язати зі мною життя.
Готовий зробити крок, який чоловіки не роблять легковажно.

То як все це співіснує?
Як в одній реальності може поміститися і пропозиція…
і зрада, хай навіть вигадана?

У голові нуртувало:

“Людина, яка зраджує — не купує обручку заздалегідь.”
“Людина, яка грає роль — не дивиться так, ніби вперше дихає за три роки.”
“Але як пояснити фото?”
“А що як я знову помиляюся?”

Я заплющила очі.
Коробочка тепер була не символом надії — а символом нерозв’язаної плутанини, яка тягнула мене в різні сторони.

Все всередині мене розривалося між вірою і страхом.
Між тим, що бачили очі…
і тим, що пам’ятало серце.

І поки літак знижувався над Києвом, я розуміла одне:

Ця маленька коробочка тепер матиме значення тільки тоді, коли я почую правду.

Коли ми нарешті пройшли паспортний контроль і вийшли в зал прильоту, мій телефон ожив — ніби прокинувся після довгого сну. Сповіщення посипалися одне за одним: месенджери, робочі чати, соцмережі… Але серед усього цього хаосу я шукала тільки одне — маленьку галочку «прочитано» під моїм повідомленням Максу.

Її не було.

Я кілька разів оновила чат, ніби це могло щось змінити.
Нуль реакції.
Навіть не в мережі.

Десь у грудях щось неприємно занило — це відчуття, коли серце падало вниз, наче важкий камінь.

Поліна щось питала про багаж, Дарина сміялася з жарту водія таксі, але я чула це все ніби крізь товсте скло. Моє життя звузилося до маленького екрана смартфона.

Може, він спить?
Може, у нього вимкнувся телефон?
Може… просто не бачить моє повідомлення?

Але друга думка прийшла гостро, холодно й боляче:

А може — він просто не хоче відповідати?
Може, все те, що було вчора, — це красиві слова, які нічого не означали?

Я стиснула телефон у руці так сильно, що пальці збіліли.

Боляче було навіть не від статті, не від фото — а від тиші.
Тиша завжди звучить гірше за будь-яку правду.

Я вдихнула глибше, намагаючись тримати себе в руках.

— Усе добре? — обережно спитала Поліна, помітивши мій зблідлий вираз.

Я ледь кивнула.
Не могла зараз про це говорити.
Мені потрібно було побути з думками наодинці.

Ми вийшли на вулицю — Київ зустрів прохолодним повітрям і запахом дощу.
Я ще раз глянула на телефон.

Нічого.

І від цього порожнього віконця чату стало холодніше, ніж від осіннього вітру.

Таксі повільно котилося нічним містом, і в салоні панувала дивна, вимучена тиша. Поліна з Дариною вже майже не розмовляли — кожна думками була у своїх справах, у своїх планах на завтра. А я… я намагалася хоч якось зібрати себе докупи.

Я наполягла, щоб мене висадили останньою.
Не хотілося, щоб дівчата бачили, як я намагаюся проковтнути ком у горлі, який ніяк не розчинявся.

За вікном пропливали знайомі квартали, вогні магазинів, трамвайні колії, що нагадували про те, що я вдома. Але відчуття дому сьогодні було дивно порожнім. Мої очі раз по раз поверталися до екрану — телефон мовчав так вперто, ніби знущався.