Розділ 30

Макс

Я відкрив календар — найближчий рейс до Токіо за кілька годин.
Добре. Встигну.
Я повинен встигнути.

— Чорт… — видихнув я, дивлячись на чергову статтю, яка прилетіла в пошту.
Те саме фото.
Та сама брехня.
І знову перекручений текст, прикрашений вигаданими «внутрішніми джерелами».

Я зібрав документи в одну теку, сховав їх в валізу й різко її закрив.
Пропозиція…
Тепер вона висіла в повітрі, наче недоказана фраза.

Я маю повернутися в Токіо.
Очистити своє ім’я.
Відрізати ці брудні нитки, якими нас із Аліною намагаються знову зв’язати в минулому.

І вже потім — коли правда стане очевидною — я повернуся до неї.
І вона почує все не через фото, не через чиюсь вигадану історію, а від мене.

Я взяв паспорт, квитки й вийшов із номера.
— Ні, — сказав уголос, твердо. — Я більше не дозволю нікому руйнувати те, що ми з Аліною почали відбудовувати.

Цього разу — я доведу все до кінця.

Я кинув валізу поруч, зачинив дверцята таксі й одразу натиснув на кнопку виклику.
Артем узяв слухавку після першого ж гудка — наче знав, що дзвінок буде важливим.

— Бро, невже ти передумав і вирішив відірватися на кінець відпустки? — його голос був гучним, живим, таким самим, як завжди.

— Ні, я лечу назад у Токіо, — видихнув я. — І мені потрібна твоя допомога. Терміново.

— Говори. — голос друга одразу став напруженим та діловим.

Я коротко пояснив ситуацію.
Статті, фото, реакцію керівництва, повідомлення від Аліни, яка зараз десь у небі й не може почути від мене правди.
І те, як усе це може обернутися для роботи, для репутації… для нас з нею.

— Потрібно знайти перше джерело, — продовжив я, стискаючи телефон так, що аж пальці побіліли. — Хто злив історію, хто першим опублікував. Не перепости, не копії. Оригінал.

На лінії запала коротка тиша.
Та я знав — Артем думає. Швидко, холодно, практично.

— Добре, — нарешті сказав він. — Скидай мені посилання на статтю в ЗМІ. Я прослідкую ланцюг, піднімусь до витоку. А далі…
— Далі знайдемо того, хто це зробив, — перебив я.

— Я зберу інформацію до твого прильоту. І Макс…
— Що?

— Якщо це зробила та, про кого я думаю — вона не зупиниться.

Я мовчав.
Мені навіть не треба було уточнювати ім’я.
Ми обоє знали, про кого мова.

— Дякую, — тихо відповів я. — Я з тобою зв’яжусь, коли приїду до аеропорту.

Я завершив дзвінок і відкинувся на сидіння.
За вікном миготіли вогні міста, а всередині в мені стискалася лише одна думка:

Хтось перейшов межу. І я знайду цю людину.

Я сидів у таксі, тримаючи телефон у руці, наче він важив кілограмів десять.
На екрані — наше переписування. Останнє повідомлення від Аліни так і горіло невидимим болем:
“Поясни, будь ласка.”

Я відкрив вікно створення відповіді вже, мабуть, в десятий раз.
І знову стер усе.
Слова не складалися в речення, речення — у зміст.

Що я маю написати?
Що це брехня?
Що мене підставили?
Що це знову хтось намагається розбити нас?

Але виправдання нічого не варті.
Вони звучать слабко, жалюгідно, так, ніби я шукаю вихід.

А мені потрібна не жалість.
Мені потрібна правда, яку вона зможе побачити.
Потрібні докази, факти, люди, які підтвердять мої слова — усе, що зможе перекреслити цю журналістську брудну історію.

Я провів долонею по обличчю, відчуваючи втому, що накочувалася хвилею.
Але зараз не час падати.

Я набрав коротке повідомлення, єдине, на що був здатен у цей момент:

“Аліно, не вір тому, що прочитала. Я все поясню, але не словами — доказами. Будь ласка, почекай мене.”

Я перечитав його кілька разів, перш ніж натиснути “Надіслати”.
Це не виправдання.
Це обіцянка.

А обіцянки я навчився тримати.

Повідомлення від Артема прийшло тоді, коли я вже вийшов із термінала. Я зупинився під скляним дахом аеропорту, ніби світ навколо різко пригальмував.

“Знайшов. Автор статті вказаний — Оксана К. Але я знайшов інформацію, яка пов'язує її з Іриною.
Вони друзі. Є спільні фото, коментарі, подяки під постами.
Виглядає так, ніби Ірина дала їй матеріал, адже тільки вона мала на тебе ображу і була в близькому колі людей.”

Я провів рукою по обличчю.
Не радість, не злість — суміш розчарування й гіркого розуміння.

Ірина була обережнішою, ніж я думав.
Не засвітилась особисто.
Все зробила чужими руками.

Але нитки все одно вели до неї.

Я відповів Артему:

“Підніми все.
Скріншоти, коментарі, їхні листування, якщо вдасться.
Мені потрібні докази зв’язку між ними.
Не здогадки — факти.”

Я вийшов на вулицю, і тепле токійське повітря вдарило в обличчя, нагадуючи, що я знову тут, у місті, де все колись почалося… і майже закінчилося.

Я опустив погляд на телефон.
Ніякої відповіді від Аліни.
Жодного слова.
Тільки прочитане повідомлення — і тиша.

Все логічно.
Вона в шоці.
І має повне право не вірити мені зараз.

Але факт того, що статтю писала Оксана — лише ширма.
Справжня причина — Ірина.
Вона знала, куди боляче вдарити.
І зробила це саме зараз, коли ми з Аліною нарешті почали рухатися одне до одного.

Я вдихнув, зібравшись.

“Добре, Ірино,” подумав я.
“Твоєю зброєю була інформація.
Моєю буде правда.”

Я відкрив ноутбук просто в таксі, дорогою до квартири, і почав складати план:
– що потрібно зібрати,
– кого знайти,
– кому телефонувати,
– як нейтралізувати статтю,
– як довести Аліни невинність і свою.