Розділ 29

Макс

Нарешті я зробив те, що мав зробити вже давно.
Сказав Аліні все, що носив у собі ці роки, зробив крок, якого боявся більше за будь-який ризик у житті. Пропозиція… навіть тепер, згадуючи момент, у мене стискається серце — від страху й водночас від неймовірного полегшення.

Тепер залишалося закрити всі робочі справи в Японії.
Я зібрав документи в одну теку, відкрив ноутбук і поринув у завдання, які тягнулися ще з минулого місяця.

Це було навіть добре: чітка структура, дедлайни, креслення, логіка — жодних емоцій.
На відміну від мого життя.

Аліна вилетіла кілька годин тому.
Я дав їй час, попросив подумати. Хотів, щоб її рішення було свідомим, а не продиктованим романтикою моря чи нашим минулим.

Я ще не знав, що в ту ж хвилину, поки я намагався зануритися в роботу, її світ знову хтось спробує зруйнувати.

Телефон лежав поруч на столі, мигав новими робочими повідомленнями, але я не звертав уваги.
Ще тільки ранок — і попереду довгий день, який мав стати стабільним і контрольованим.

Я навіть не уявляв, що за кілька хвилин цей контроль розлетиться на друзки.

Дзвінок керівника пролунав так різко, що я навіть здригнувся.
Хоч ми й працювали разом багато років, він телефонував лише тоді, коли щось справді горіло. Але цього разу, здавалося, усе було закрито: учора ми допізна узгодили останні креслення, підписали документи, і лишилися лише технічні дрібниці, які я міг доробити сам.

Тож коли на екрані висвітлилося його ім’я, всередині щось стиснулося.
Передчуття. Неприємне, липке, таке, що вчепилося за груди.

— Максе, — його голос був короткий, напружений, навіть задиханий, — нам потрібно поговорити. Терміново.

Я без слів відклав мишку.

— Я слухаю.

У слухавці пролунала тиша, і це було найгірше.
Потім він видихнув — довго, важко.

— Скажи, будь ласка… що це?

І надіслав мені посилання.

Я кліпнув, не розуміючи.
Відкрив.

Кров у жилах ніби зупинилася — на екрані була стаття. Фото. Те саме, яке, як я ще не знав, уже бачила Аліна.

Я стиснув телефон так, що аж побіліли кісточки.

— Це брехня, — промовив я глухо. — І ти це знаєш.

— Хотів би, Максе, хотів би… але ти розумієш, як це виглядає? Це моя дружина. І тепер… це вже скандал.

Якби я тільки знав, що цей дзвінок стане початком того хаосу, який накриє мене з головою.
Якби я тільки знав — я б попередив Аліну.
Першим.
Негайно.

Я ходив по номеру від стіни до стіни, намагаючись стримати голос, хоч усередині все кипіло.
— Послухай, — почав я рівно, наскільки це було можливо, — це вирвано з контексту. Ти знаєш, що між мною й твоєю дружиною ніколи нічого не було. Фото зроблене так, щоб виглядало... як потрібно тим людям, які їх злили.

Керівник мовчав. Але я чув, що він теж стриманий, напружений, злий — хоч і не на мене.

— Я тобі вірю, Максе, — нарешті промовив він. — Але ти розумієш, що цього недостатньо. Потрібні факти, докази, щось, що спростує цю маячню. Скандал уже пішов. Півофісу бачило статтю. Преса підхоплює.

Я потер перенісся, розуміючи, у що це може вилитися.
Моя репутація. Його репутація. Його сім’я.
І Аліна.
Аліна, якій я щойно робив пропозицію.

— Я знайду, — сказав я твердо. — Я знайду докази, джерело, людину, яка це все запустила. Це не випадковість. Хтось цілеспрямовано працює проти нас обох.

— Це вже видно, — видихнув він. — У статті є деталі, які могли знати тільки… хтось із близького кола. Хтось, хто мав доступ.

Слова зависли між нами.
Так, я теж це відчував. Це робота не журналіста й не стороннього троля.
Це хтось, хто точно знав, кого й куди вдарить.

— Я почну сьогодні, — пообіцяв я. — Не хвилюйся. Ми впораємось.

— Добре, — тихо відповів він. — Я на зв’язку. І, Максе… — він зробив паузу. — Якщо в тебе є хтось, кому ця стаття може нашкодити… попередь.

Я закрив очі.
Запізно.

Повідомлення Аліни висвітилось на екрані, і серце різко провалилося кудись у груди.
Одне фото.
Одне посилання.
І коротке: "Поясни, будь ласка."

Я одразу натиснув на “подзвонити”.
Раз.
Другий.
Третій.

Гудки навіть не йшли — мережі не було.
Вона вже в літаку та можливості з'являється в мене не було, я це розумів.
Вона летить додому з цим брудом у телефоні, а я не поруч, не можу сказати їй бодай слово, пояснити, розвіяти цей кошмар, який хтось для нас знову створив.

“Аліно, будь ласка… почекай, не роби висновків,” — прошепотів я в порожню кімнату, хоч знав, що вона цього не почує.

Мене накрила хвиля безсилля.
Хотілося бігти в аеропорт, сідати в перший же літак, чорт забирай, пливти вплав за тим літаком, але я був скутий ситуацією тут.

Я опустив телефон і стиснув пальці так сильно, що хрустнули суглоби.

Як же вчасно цей удар…
Саме тоді, коли між нами нарешті почало щось відтавати.
Коли я набрався сміливості зробити те, що мав зробити роками раніше.

Я мав діяти.
Мав знайти, хто це зробив.
Мав повернути Аліну, перш ніж вона знову зникне за стіною недовіри.

Я вийшов на балкон, різко вдихнувши нічне повітря.
— Я знайду тебе, — тихо сказав у темряву, не знаючи, до кого саме звертаюсь: до кривдника чи до Аліни. — І доведу все. До останньої краплі правди.

Але найважчим було знати одне:
вперше за довгі роки я знову міг її втратити.

Кількість непрочитаних листів на робочій пошті росла так швидко, що я не встигав навіть переглядати заголовки.
Повідомлення сипалися одне за одним — від керівництва, від відділу PR, від юристів, від партнерів у Японії.
Це вже не просто шум…
Це лавина, яка ось-ось може знести все, над чим я працював стільки років.

Я провів рукою по обличчю, намагаючись привести думки до ладу.
Головне зараз — не втратити контроль.