Розділ 28

Аліна

Ми сиділи в зоні очікування, кожна поринула у свої думки. Я — найбільше. Погляд ковзав по великих вікнах аеропорту, по літаках, що злітали один за одним, і здавалося, що мій власний розум злітає разом із ними.

Поліна з Дариною щось тихо обговорювали — плани на повернення, роботу, Київські будні. Час від часу я ловила на собі їхні погляди: уважні, підтримуючі, але з ноткою цікавості. Вони чекали, коли я заговорю сама.

Я ж сиділа з телефоном у руках, дивилася на екран, але не бачила нічого. В голові крутилися слова Макса, запах вечірнього моря, відчуття його рук, те саме питання, яке тепер висіло десь між серцем і горлом.

І саме тоді, коли я нарешті відпустила думки, телефон коротко завібрував.

Невідомий номер.

Спершу мені здалося, що це якась помилка. Але коли я відкрила повідомлення — серце провалилося кудись униз.

На екрані було фото.
Макс.
І приваблива азіатка, в елегантній сукні.
Вони стояли занадто близько. Виглядало… інтимно.

Під фото було посилання.
На статтю.

Руки вмить похололи. Дихання зупинилось.

— Аліно? — Поліна помітила, як змінився мій вираз. — Що там?

Я не відповіла. Пальці самі натиснули на посилання, хоча кожна клітина всередині кричала: не треба.

Екран почав завантажувати сторінку.
Секунди розтягнулися.
Мені стало страшно, до нудоти страшно.

Бо в голові вже промайнула думка:
“Все знову повторюється?”

І я не знала, чи витримаю це ще раз.

В голові все гуло, мов рій скажених комах. Думки билися одна об одну, злипалися, розліталися знову. Я не могла їх зупинити.

Макс не міг… Це ж абсурд…
Він зробив мені пропозицію перед самим вильотом…
Для чого йому брехати? Для чого тоді вся ця відвертість, весь цей вечір, ці дотики, його погляд?..

Телефон тремтів у руках — завантаження статті йшло повільно, і здавалося, ніби цей сайт спеціально знущається з мене, продовжуючи мій кошмар.

Я ковтнула повітря, але воно наче не проходило глибше грудей.

— Що там? — знову тихо запитала Поліна, але я тільки стиснула губи. Не могла говорити.

Сторінка завантажувалася так довго, що кожна секунда встигла перетворитися на маленьку тортури.

Ні. Це неправда.
Це не може бути правдою.

Перед очима постав Макс учора — впевнений, щирий, ніжний, але одночасно напружений. Як він дивився на мене, як наче боявся зробити зайвий крок, щоб не злякати.

Людина, яка бреше, не дивиться так.
Не тримає руки так, ніби вона — остання нитка, що тримає на світі.
Не відпускає так повільно, як він відпустив мене біля готелю.

Я мимоволі здавила пальцями телефон.

Тоді хто і навіщо?

Це питання в’яло, але вперто свердлило в голові, поки нарешті переді мною не з’явилася завантажена сторінка зі статтею.

І саме в цю мить мені стало не по собі так, ніби зараз світ здригнеться під ногами.

Я читала повільно, мовби кожне речення було окремим ударом. Кожне слово — ніби дрібна, але гостра скалка, що врізалася в пальці.

«Відомий український архітектор Максим Литовченко, що працює над проєктами у Токіо, закрутив роман з дружиною вламного боса...»

Мені навіть здалося, що текст тремтів — чи це вже мої руки тремтіли.

Я ковтнула повітря, відчуваючи, як воно стає важким, наче дим.

Далі — більше.
Згадки про «нібито побачені разом», натяки на фотографії, вирвані з контексту цитати людей, яких я не знала. І — фото. Те саме, що прийшло в повідомленні. Макс і азіатська дівчина. На перший погляд — ніжно, близько, майже інтимно.

Я вдивлялася пильніше.
Зумінила.
Роздивилася їхні пози, фон, навіть тіні.

І раптом…
Наче щось клацнуло всередині.

Це лише виглядало романтично.
Але не було таким.
Макс не дивився на неї так, як дивиться на мене.
Він взагалі дивився кудись убік, ніби на когось за кадром.

Це постановочно. Або вирізано, або вирвано з контексту.

Та попри це серце стискалося, дихання подрібніло.

— Аля? — Поліна торкнулася мого плеча. — Це через нього? Через статтю?

Я не відповіла. Просто поклала телефон на коліна й закрила долонями обличчя.

Знову… Знову хтось намагається між нами щось зламати.

Але тепер — різниця.
Тепер я не та, що три роки тому.

Я вдихнула, підняла голову. Очі ще тремтіли від образи й страху, але всередині з’являвся інший голос — твердіший, ніж колись.

Я не зроблю поспішних висновків.
Я не дам чужим руками зруйнувати те, що тільки почало відроджуватися.

Та разом з тим у грудях наростав холодок.
Бо якщо це правда…
Якщо хоч крапля з цього — правда…
Я цього не витримаю вдруге.

Я не стала нічого придумувати, не писала довгих образливих фраз чи претензій. Просто переслала йому фото та посилання на статтю.

Коротко, чітко, без прикрас:

«Поясни, будь ласка».

Пальці ледь тремтіли, коли натискала «відправити». Наче саме це повідомлення могло вирішити нашу долю.

Коли воно полетіло, я зрозуміла, що затримала дихання, і різко видихнула.

— Пасажири на рейс Київ—… просимо проходити на посадку, — пролунало над головами.

Ми з подругами підхопили речі. Поліна з тривогою глянула на мене, Дарина взяла за лікоть, ніби боялася, що я впаду.

А я… ішла вперед, але всередині було відчуття, ніби під ногами розходиться тонка крижана поверхня.

Я чекала на відповідь Макса, але телефон мовчав.
І з кожним кроком до гейта тиша між нами ставала все важчою.

Будь ласка, просто скажи хоч слово…

Проте екран залишався порожнім.

І я зайшла на борт літака з відчуттям, що між Києвом і тим узбережжям, де він мене поцілував, раптом виріс новий, невідомий бар’єр.