Розділ 27

Аліна

Відпустка добігала кінця, і в номері стояла тиха метушня. Валізи відкриті, одяг розкладений хаотично — кожна річ нагадувала про ці кілька днів, які хотілося розтягнути, затримати, пережити ще раз. Поліна нервово ходила кімнатою, намагаючись закрити переповнену валізу, Дарина зітхала й перевіряла, чи не забула зарядку, а я сиділа на краю ліжка, повільно складаючи свої речі.

Здавалося б — звичайна поїздка, звичайна відпустка, та для мене вона стала занадто… насиченою. Кожна ніч, кожен ранок, навіть дрібні розмови з дівчатами нагадували мені про те, що чекає попереду.

Макс.

Навіть вимовляючи це ім’я подумки, відчувала дивне тремтіння: не страх, не радість — щось між ними. Я пам’ятала, як він стояв переді мною того вечора, як дивився так, ніби хотів щось сказати, але не наважувався. І я вдавала, що не помічаю його нерішучості, бо сама не знала, чи готова слухати.

— Ти вже зібралася? — Поліна зачинила свою валізу з таким гуркотом, що стіна здригнулася. — Бо я — ні. І, здається, вже ніколи не зберуся.

— Майже, — відповіла я, закладаючи до сумки сорочку.

— Слухай, а ти… — вона присіла поруч, знизивши голос. — Ти щось вирішила щодо Макса?

Я затримала подих. Питання, якого я намагалася уникати.
Прокинулась сьогодні з відчуттям, що щось зміниться. Добре це чи погано — не мала жодного уявлення.

— Я нічого не вирішувала, — тихо сказала я. — Просто… повернуся додому. А там… буде видно.

Поліна відвела погляд, але в її очах читалася тривога. Вона хотіла щось додати, та раптом у номері задзвонив мій телефон.

Я підвелася й взяла його зі столика.
На екрані — коротке повідомлення.
Одне ім’я.

Макс:
“Ти вже їдеш? Я хочу з тобою поговорити… перед твоїм відльотом.”

У грудях щось стислося. Відпустка закінчується — але, здається, найважливіше тільки починається.

Я ще кілька секунд стояла з телефоном у руці, ніби повідомлення могло змінитися, якщо просто придивитися уважніше. Але слова залишалися тими самими — простими, але важкими.

Поліна уважно спостерігала за мною.
— Це він?
Я лише кивнула.

— Ти підеш? — запитала вона майже пошепки.

Я не знала, що відповісти. Всередині ніби зіштовхувалися дві сили: одна тягнула мене до нього, інша — намагалася втримати від кроку, який може перевернути все життя знову.

Я натиснула блокування на екрані, зробила вдих.
— Так. Піду. Я б все одно не поїхала, не почувши, що він хоче сказати.

Поліна лише втомлено всміхнулася:
— Тоді давай, ми з Дариною доробимо тут усе самі.

Я вдячно усміхнулася й швидко взяла куртку. Пальці ледь тремтіли — не від холоду.

Вийшовши на вулицю, я зупинилася перед готелем. Море сьогодні було спокійним, вітер тихий, ніби навіть природа намагалася не заважати цій розмові.

Через кілька хвилин я побачила його. Макс стояв біля лавки неподалік, руки в кишенях, погляд прикований до землі. Він виглядав трохи втомленим і водночас зібраним — ніби дійсно готувався до цієї зустрічі.

Коли я підійшла ближче, він підняв очі. В них було стільки всього — сум, надія, страх, рішучість.

— Привіт, — тихо сказав він, майже несміливо.

— Привіт, — відповіла я так само.

Кілька секунд ми просто стояли мовчки. Ніби намагалися зрозуміти одне одного без слів.

Макс першим зробив крок.
— Я не хочу, щоб ти їхала… так. Без того, що я маю сказати. Я вже одного разу змовчав. І це зруйнувало нас на роки.

Я відчула, як у грудях стискається. Він зробив паузу, зібравшись.

— Аліно, — він подивився на мене так, ніби в цьому погляді — всі ті невимовні роки. — Я не хочу втрачати тебе знову.

У голові промайнуло мільйон думок, але я нічого не сказала.

Макс обережно підійшов ще ближче.
— Мені потрібно сказати правду. Всю. І про минуле… і про те, що я хочу в майбутньому.

Я ковтнула повітря.
— Я слухаю.

Він стиснув кулаки, ніби готуючись до складного кроку.
— Але це… довга розмова. І, можливо, не та, яку ти хочеш почути.

Я зустріла його погляд.
— Тоді починай. Я не хочу більше тікати.

Макс видихнув — важко, але з полегшенням, ніби нарешті отримав дозвіл, на який чекав роками.

— Добре, — сказав він тихо. — Тоді… почнемо з того, що я мав сказати ще давно.

Макс замовк на півслові, ніби всередині нього щось нарешті дійшло до точки кипіння. Він зробив крок уперед, а я — навпаки, ледь помітно відступила. Не тому, що боялася. Просто… серце билося так гучно, що мені здавалося, він чує кожен удар.

І я відчула, що наступні слова змінять усе.

Він подивився на мене довго, я навіть не могла визначити, що саме читає в мені — надію чи сумнів.
А потім повільно, без різких рухів, дістав із кишені знайому велюрову коробочку.

Мені перехопило дихання.

Макс опустив на одне коліно, та повільно відкрив коробочку… і у мене миттєво защипало очі. Кільце було простим, елегантним — таким, яке вибирають не для того, щоб справити враження, а для того, щоб носити все життя.

— Аліно… — його голос зірвався, але він швидко взяв себе в руки. — За ці роки я встиг зрозуміти дуже багато. І головне — те, що твоє місце поруч зі мною. Якщо ти тільки захочеш.

Я стояла нерухомо. Море шуміло позаду нас, люди проходили повз, але ніби в іншому вимірі.

— Я хочу провести з тобою життя. — Він сказав це майже шепотом, але кожне слово різало повітря так чітко, ніби було викарбуване. — Хочу, щоб ми нарешті припинили тікати від минулого і побудували щось інше. Своє. Чесне. Без тіней.

Він підняв на мене очі.
— Але я прошу тебе про одне. Не відповідай зараз.

Я здригнулася — не очікувала цього.

— Як… не зараз? — прошепотіла я.

Він сумно всміхнувся.
— Тому що я знаю, як на тебе впливають емоції. На мене теж. Тут — море, відпустка, красиві вечори… усе здається яскравішим, легшим.
— Але коли ми повернемося в Київ, там буде справжнє життя. Робота, будні, метушня. Там, де ми будемо разом щодня. І саме там ти маєш зрозуміти, чи хочеш ти цього так само, як і я.