Розділ 24

Аліна

​​​​Ми сиділи з Максом, занурені у власні думки. Я дивилася на море, слухала його спокійний шум і намагалася розібратися у власних почуттях.

— Ти шкодуєш? — раптом запитав він.

Я перевела на нього погляд. Його голос був тихим, майже нерішучим.

— Про що саме? — уточнила я.

Максим повільно провів пальцями по краю бокала.

— Про нас. Про той час, який ми втратили.

Я задумалася. Колись я би без вагань сказала «так». Але зараз…

— Я шкодую, що ми не поговорили тоді, — зізналася я. — Але, можливо, нам потрібно було пройти через це.

Макс уважно подивився на мене.

— Щоб зрозуміти, чого ми хочемо насправді?

Я кивнула.

— І щоб навчитись не втрачати те, що важливе.

Він усміхнувся — щиро, тепло.

— Тоді давай більше не втрачати.

Максим простягнув руку й легко накрив мою долоню своєю. Його дотик був теплим, впевненим, але водночас обережним — ніби він боявся, що я зникну, якщо зробить різкий рух.

— Аліно, — тихо промовив він, — я не хочу більше втрачати тебе.

Я не відвела руки, не відсторонилася, хоча серце калатало в грудях. Подивилася йому в очі, і вперше за довгі роки там не було ні болю, ні образи. Лише рішучість і тепло.

— Я теж не хочу, — прошепотіла я у відповідь.

Ми ще довго сиділи на березі, насолоджуючись моментом. Ні слова більше не було сказано, але й не потрібно було. У цій тиші було більше, ніж у сотні розмов.

Дорога до готелю була тихою і спокійною. Ми йшли поруч, не поспішаючи, насолоджуючись кожною хвилиною, що залишалася від цього вечора.

Максим жодного разу не відпустив мою руку, хоча й не стискав її міцно — просто тримав, ніби боявся, що, відпустивши, я знову зникну.

— Дякую тобі за цей вечір, — тихо сказала я, коли ми зупинилися біля входу.

Максим усміхнувся, трохи нахилив голову.

— Це тільки початок, Аліно.

Його голос був сповнений впевненості, якої мені завжди не вистачало. Я відчула, як у грудях тепліє.

Ми стояли кілька секунд у тиші, ніби не хотіли відпускати цей момент. Потім я зробила крок назад і, подарувавши йому ще одну усмішку.

Я не встигла й отямитися, як опинилася в його обіймах. Макс міцно тримав мене за руки, ніби боявся, що я знову вислизну.

Його губи торкнулися моїх, і світ навколо зник. Це був не просто поцілунок — у ньому було все: біль розлуки, гіркота непорозумінь, роки, які ми втратили, і, найголовніше, те, що досі не згасло між нами.

Я відчула, як серце калатає у грудях, а все повітря вибивається з легень. Здавалося, ще мить — і я просто розчинюся в цьому моменті.

Я стиснула пальцями його сорочку, ніби намагаючись утримати рівновагу, але насправді мені зовсім не хотілося ні втримуватися, ні опиратися.

Коли Макс нарешті відступив, його погляд був глибоким і впевненим.

— Спи спокійно, Аліно, — прошепотів він.

Я не могла вимовити жодного слова, лише кивнула і, обернувшись, швидко зайшла в готель.

Закривши за собою двері, я торкнулася пальцями губ, які ще пекли від його поцілунку.

Як тепер заснути після цього?

**

Відпустивши Аліну в готель, я повернувся до моря потрібно було втихомирити своїх демонів, щоб не піти за дівчиною.

Я стояв біля моря, слухаючи, як хвилі розбиваються об берег. Холодний вітер бив у лице, але це не могло загасити вогонь, що розгорався всередині.

Відпустити її просто так — було найскладнішим, що я зробив за ці роки. Кожна клітина мого тіла кричала йти за нею, знову взяти її в обійми, більше не відпускати.

Я стиснув кулаки, вдихнув глибше. Потрібно втихомирити своїх демонів.

Ми тільки почали прокладати шлях назад один до одного. Я не мав права квапити її, не мав права робити жодного різкого кроку.

Я сів на камінь, витягнув телефон і машинально відкрив стару фотографію. Аліна. Посміхається, безтурботна, щаслива.

Я не знав, що буде далі, але одне було очевидним — більше я не дозволю долі розвести нас у різні боки.

Телефон загудів у руках, висвітилося ім'я Артема. Я не здивувався — ми з ним говорили кілька днів тому, і він згадував, що, можливо, знайде час для короткої відпустки.

— Максе, ти де? — голос друга був сповнений енергії. — Я щойно прилетів, сиджу в барі біля твого готелю. Давай зустрінемося?

Я провів рукою по обличчю, вдивляючись у хвилі. Частина мене хотіла залишитися тут, на березі, розбираючись у власних думках. Але, з іншого боку, трохи компанії не завадить.

— Дай мені пів години, — відповів я.

— Чекаю, — кинув він і вимкнувся.

Я ще раз глянув на телефон, знову відкривши ту саму фотографію Аліни. Усміхнувся.

Артем, як і завжди, легко вписувався в будь-яку компанію. Він сидів за барною стійкою, схилившись ближче до дівчини з яскраво-рудим волоссям, і щось їй говорив, викликаючи сміх. Я лише хитнув головою — час іде, а деякі речі не змінюються.

Підійшовши ближче, я поплескав його по плечу.

— Артеме, ти тут пару годин, а вже встиг зачарувати місцевих?

Він повернувся, посміхнувся широко й розкрив руки для обіймів.

— Максе! Ну, знаєш мене, — він підморгнув, піднімаючи келих. — Але досить про мене, сідай, розказуй, як ти тут опинився.

Я глянув на рудоволосу, яка з цікавістю нас слухала, та вирішив, що для серйозної розмови нам краще залишитися наодинці.

— А давай змінимо локацію? Хочу розповісти дещо важливе.

Артем зітхнув, наче шкодуючи, що доведеться залишити нову знайому, але піднявся.

— Гаразд, я зацікавлений.

Ми попрямували до столика в дальньому кутку, де можна було спокійно поговорити.