Розділ 23

Аліна

Я повільно йшла вузькою стежкою, що вела до маяка. Серце калатало, ніби нагадувало, наскільки важливим буде цей вечір. Я зупинилася на мить, вдихнула солоний морський бриз і підняла голову — маяк височів попереду, обрамлений останніми променями сонця, що тонули в горизонті.

Трохи далі, біля накритого столика зі свічками, стояв Макс. Він помітив мене й усміхнувся — щиро, спокійно, ніби ми не розлучалися на три довгих роки.

Я зробила ще кілька кроків і зупинилася перед ним.

— Красиво — сказала я, оглядаючи романтичну атмосферу навколо.

Я зробила глибокий вдих і прийняла його запрошення. Усередині мене боролися відчуття — сумніви, очікування, але й надія. Я не знала, куди приведе цей вечір, але була готова дізнатися.

Максим, посміхаючись, відкоркував пляшку вина і акуратно розлив його по бокалах. Легкий аромат червоного вина заповнив повітря, додаючи романтичної атмосфери вечору. Він подивився на мене з якоюсь невимовною ніжністю в очах, немов перевіряючи, чи готова я розпочати нову главу в нашій історії.

— За нас, — промовив він, піднімаючи бокал.

Я тихо відповіла:

— За нові початки.

Наші погляди зустрілися, і я відчула, як внутрішня напруга почала спадати. Спільне минуле знову ставало частиною нас, але це вже був інший момент, інші обставини, і можливо, інші ми.

Я підняла бокал і, дивлячись на Макса, пригубила вино. Це був момент, коли все здавалося можливим.

Я дивилася на малюнок, і серце завмерло. Це була я — такою, якою бачить мене Макс. У кожній лінії, в кожному штриху відчувалася увага, тепло, щось настільки щире, що мені стало важко дихати.

— Ти... ти намалював мене? — запитала я, не відводячи погляду від аркуша.

Максим кивнув, і його погляд став серйозним.

— Так. Ще тоді, коли ми були разом. Я зберігав його весь цей час.

Я не знала, що сказати. Він тримав цей малюнок навіть тоді, коли думав, що ми більше ніколи не будемо разом. Для чого? Навіщо йому було це потрібно?

— Це було важливо для мене, — тихо промовив він, ніби відповідаючи на мої думки. — Навіть коли я злився, навіть коли боліло, я не міг змусити себе викинути його.

Я відчула, як щось всередині мене змінюється. Сумніви, що ще недавно здавалися мені такими важливими, почали втрачати свою силу. Макс зберігав пам’ять про нас навіть тоді, коли світ навколо казав йому забути.

Я знову подивилася на нього.

— Це змінює все, — прошепотіла я.

Ми сиділи мовчки, слухаючи, як хвилі розбиваються об берег. Кожен думав про щось своє, ніби намагаючись упорядкувати почуття, що вирували всередині.

Я поглядала на малюнок у своїх руках, на тонкі лінії, що передавали мене краще, ніж будь-яке фото. Макс теж мовчав, але його присутність поруч була відчутною, спокійною, майже заспокійливою.

— Ти не змінився, — нарешті сказала я, відкладаючи малюнок убік.

Він злегка посміхнувся.

— А ти змінилася. Але в хорошому сенсі.

Я кивнула, зітхнула і вирішила змінити тему, щоб розрядити атмосферу.

— Як тобі наше місто? — запитала я.

Макс трохи відкинувся назад, задумуючись.

— Тут особлива атмосфера. Маленькі вулички, старовинні будівлі... Воно має свою душу.

— Так і є, — погодилася я. — Я часто знаходжу натхнення у таких місцях.

Розмова почала текти легко й невимушено. Ми говорили про архітектуру, про подорожі, про улюблені кав’ярні та книги. Ніби знову вчилися бути поруч, без тіні минулого.

І в цій легкості було щось особливе. Щось, що давало надію.

Ми ще довго сиділи, розмовляючи про дрібниці. Час ніби сповільнився, і я ловила себе на думці, що мені подобається ця легкість між нами. Ніяких претензій, жодних запитань про минуле — тільки ми, розмова і шум хвиль.

Макс кілька разів намагався щось сказати, але ніби зупиняв себе. Я помічала це, але не наполягала — якщо він хоче щось сказати, зробить це сам.

— Ти ще довго залишаєшся тут? — запитала я, відпиваючи ковток вина.

— Ще кілька днів, — відповів він. — А потім… Поки не знаю.

Я кивнула. Чомусь не хотілося, щоб ця розмова добігала кінця.

— А ти? — запитав він у відповідь.

— Ми повертаємося через тиждень.

Макс замовк, крутячи келих у руках.

— Аліно, — нарешті сказав він, і в його голосі з’явилися нотки тієї серйозності, якої не було протягом вечора.

Я поглянула на нього, відчуваючи, що зараз він скаже щось важливе.

Максим на мить замовк, ніби обираючи слова. Його погляд затримався на моєму обличчі, а потім він глибоко вдихнув.

— Я не хочу знову втрачати тебе, — сказав він нарешті.

Моє серце пропустило удар. Я очікувала будь-яких слів, але не таких.

— Макс… — почала я, але він легенько похитав головою.

— Дай мені сказати, будь ласка, — його голос був спокійним, але я відчувала, що всередині нього відбувається справжня буря. — Я зробив багато помилок. І дві останні роки… Вони були складними. Але, як би я не намагався переконати себе, що зможу жити без тебе, це виявилося брехнею.

Я стискала бокал, відчуваючи, як тремтять пальці.

— Я не прошу тебе одразу все забути. І не прошу зараз приймати якісь рішення. Але… можеш хоча б дати нам шанс?

Він дивився на мене з надією, з тривогою, чекаючи на відповідь.

Я мовчала, намагаючись розібратися у власних почуттях.

Я відвела погляд у бік моря, хвилі тихо билися об берег, ніби нашіптуючи відповіді, яких я не знала.

— Макс, ти ж розумієш, що все не так просто? — тихо сказала я.

— Так, — кивнув він, — але я готовий зробити все, щоб довести тобі, що цього разу все буде інакше.

Я перевела на нього погляд. У його очах було стільки щирості, що на мить усі сумніви відступили.

— Я не знаю… — зізналася я.

— І це нормально, — відповів він з легкою усмішкою. — Я просто хочу, щоб ти знала: я тут. І я не зникну.