Розділ 22

Макс

Я провів Аліну до готелю, дочекався, поки вона зникне за дверима, і лише тоді розвернувся й рушив у бік кафе, де вже кілька днів приглядав одне затишне місце.

Зустріч біля маяка мала бути особливою. Я хотів, щоб цей вечір залишився для Аліни теплим спогадом, без напруження чи невпевненості, які супроводжували наші розмови останні дні.

Зайшовши до кафе, я привітався з власником, літнім чоловіком, який уже запам’ятав мене за ці дні.

— Знову щось особливе, хлопче? — підняв він брову, уважно дивлячись на мене.

Я кивнув.

— Так, але цього разу — вечеря на двох.

Він посміхнувся, ніби вже знав щось, чого не знав я сам.

— Довіряєш мені вибір?

Я зробив вигляд, що задумався, але насправді вже знав відповідь.

— Довіряю. Але з вином я сам розберуся.

Власник кивнув і зник на кухні, а я тим часом набрав повідомлення Поліні:

"Дякую за допомогу, без тебе все було б значно складніше. Як там ви? Ви вже зустрічалися з Аліною? Вона здогадалася, що це я надіслав букет і запросив її на зустріч?"

Відповідь не змусила себе чекати.

"Здогадалася. І, м'яко кажучи, була не в захваті, що я знову тобі допомагаю. Довелося пообіцяти, що більше не буду втручатися."

Я усміхнувся. Це було схоже на Аліну — вперта, коли справа стосувалася її почуттів.

"Головне, щоб вона прийшла. Далі я сам." — відповів я і відклав телефон.

Зараз усе мало залежати лише від мене.

Я кинув швидкий погляд на телефон і побачив кілька повідомлень від Олексія. Робочі питання чекати не могли, якщо я хотів провести вечір без зайвих думок.

Швидким кроком рушив до готелю, дорогою набираючи йому:

— Привіт, бачу твої повідомлення. Що там у нас?

Олексій одразу перейшов до справи, описуючи деталі проекту, що вимагав термінового вирішення. Я уважно слухав, вже в голові вибудовуючи варіанти. Вхідні двері готелю відчинилися, і я пішов до ліфта, продовжуючи розмову.

— Добре, зараз піднімуся до себе, відкрию ноутбук і розберемося. Головне, щоб до вечора це було закрито.

Олексій коротко відповів:

— Зрозумів. Усе для того, щоб ти міг спокійно піти на своє таємниче побачення?

Я лише усміхнувся. Він завжди умів читати між рядками.

Піднявшись у номер, я швидко відкрив ноутбук і поринув у роботу. Потрібно було узгодити кілька змін у проекті, про які наполегливо писав Олексій.

Час спливав швидко. Я переглядав документи, вносив правки, узгоджував деталі із замовником. Після кількох дзвінків та обговорень усе нарешті стало на свої місця.

Задоволено видихнув і відкинувся на спинку крісла, кинувши погляд на годинник. До зустрічі з Аліною залишалося трохи більше години.

Я закрив ноутбук, підвівся і підійшов до вікна. Сонце вже хилиться до горизонту, небо забарвлюється у відтінки помаранчевого та рожевого. Чудовий вечір для нашого побачення.

Зібравши думки докупи, я вирушив до ванної – пора було готуватися.

Прийнявши швидкий душ, я перевдягнувся в легку сорочку та темні брюки. Хотілося виглядати невимушено, але водночас зібрано. Побачення біля маяка — це не просто вечеря, а момент, який може змінити все.

Кинув швидкий погляд на телефон — повідомлень від Поліни не було. Значить, Аліна або нічого не підозрює, або не подала виду.

Я взяв підготовлену коробку з вечерею, прихопив ще одну невелику деталь, яка, сподіваюся, стане приємним сюрпризом для Аліни, і вийшов із номера.

Вечірнє повітря було приємно свіжим, а шум моря вже лунав десь попереду. Я направився до маяка, відчуваючи легке хвилювання. Сьогодні — той самий вечір, коли все має стати на свої місця.

Коли я дістався до маяка, там ще нікого не було. Це добре — я мав трохи часу, щоб усе підготувати.

Розклав вечерю на столі, запалив кілька маленьких свічок, які взяв із собою, та дістав коробку з сюрпризом. Всередині був маленький ескіз, який я зробив кілька років тому. Це була Аліна, зображена в момент, коли вона малювала щось у своєму блокноті. Я тоді боявся підійти до неї, боявся порушити її світ. Але тепер у мене була можливість знову стати його частиною.

Почувши кроки, я підвів голову.

Аліна йшла повільно, у світлі ліхтаря її очі здавалися ще глибшими, а в усмішці читалося якесь нерозгадане запитання.

— Красиво, — сказала вона, оглядаючи обстановку.

Я посміхнувся:

— Я старався. Сподіваюся, вечеря теж тебе вразить.

Вона сіла навпроти, і в цей момент я зрозумів, що це не просто побачення. Це другий шанс. І я не збирався його втрачати.

Аліна провела рукою по скатертині, погляд ковзнув по запалених свічках та акуратно розкладеній вечері.

— Здається, ти дуже серйозно підійшов до цього вечора, — вона хитро усміхнулася, взяла келих і легко крутанула вино, вдивляючись у темно-червону рідину.

— Я завжди серйозно підходжу до важливих речей, — відповів я, уважно спостерігаючи за її реакцією.

Вона підняла погляд.

— Тобто тепер я знову важлива для тебе?

Я вдихнув глибше, набравшись сміливості.

— Ти ніколи не переставала бути важливою, Аліно. Просто я занадто довго намагався виправити минуле замість того, щоб будувати майбутнє.

Дівчина замислилася, її пальці повільно ковзнули по ніжці келиха.

— А яке майбутнє ти бачиш? — її голос був тихим, майже нерішучим.

Я витягнув із кишені невелику коробочку, в якій лежав акуратно складений аркуш із моїм ескізом.

— Спершу — хочу, щоб ти поглянула на це.

Вона взяла коробку, відкрила, і на обличчі з’явився здивований вираз.

— Це... — Аліна подивилася на мене. — Це я?

Я кивнув.

— Я намалював тебе тоді, три роки тому. Не знав, що буде далі, але знав, що цей момент хочу зберегти назавжди.

Вона довго розглядала малюнок, потім тихо прошепотіла:

— Ти ж знаєш, що все не так просто, Максе...