Розділ 21

Аліна

Я зайшла в номер з усмішкою до вух. Цей ранок приніс для мене багато несподіванок, але головне — легкість, яку я давно не відчувала.

Я кинула сумку на стілець і пройшла до вікна. Сонце стояло вже високо, море внизу блищало, а вітер колихав штори, ніби запрошуючи мене знову зануритися в цей день без зайвих роздумів.

Ранок почався зі сніданку в номері, таємничого букета і записки, а потім — зустріч із Максимом. І хоча ми говорили про буденні речі, гуляли вулицями та насолоджувалися містом, все це мало інший сенс. Наче ми разом писали нову історію, але без поспіху, крок за кроком.

Я сіла на край ліжка, взяла блокнот і перегорнула кілька сторінок своїх замальовок. У голову прийшла нова ідея картини — щось тепле, з відтінком морського бризу та сонячного світла.

Максим сказав, що ввечері у нього побачення. Я усміхнулася, згадавши його вираз обличчя, коли він це казав. Невже він справді думав, що я не здогадаюся? Але якщо це його спосіб зробити цей день особливим, я не проти.

Я піднялася, вирішивши не витрачати залишок дня даремно. Попереду ще багато моментів, які варто прожити.

В двері постукали, і я, все ще з легкою усмішкою після прогулянки, пішла відкривати. На порозі стояла Поліна — усміхнена, як завжди, а поряд із нею Дарина, яка виглядала трохи розгубленою.

— Ну нарешті! — я сперлася на одвірок, склавши руки на грудях. — Наша пропажа вирішила повернутися!

Дарина закотила очі, але видно було, що вона збентежена.

— Ой, не починай, — пробурмотіла вона, заходячи всередину.

Поліна всміхнулася ще ширше та підморгнула мені:

— Повір, тобі буде цікаво послухати, де вона пропадала.

Я зачинила двері й з цікавістю перехопила погляд Дарини.

— Ага, я вже вся увага. То що це за курортний роман, про який ти нам не розповіла?

Дарина важко зітхнула, ніби вже шкодувала, що взагалі прийшла.

— Давайте хоча б спочатку каву вип’ємо, а потім уже допит, — вона скинула босоніжки й пройшла до дивана.

Поліна хихикнула:

— Аліно, готуйся, історія обіцяє бути гарячою!

Я швидко поставила воду на каву, поки Поліна з Дарою вмощувалися на дивані. Відчувалося, що у Дарини дійсно є що розповісти, але вона не поспішала ділитися.

— Ну? — я присіла навпроти, підперши підборіддя руками. — Ми уважно слухаємо.

Дарина закотила очі, ніби це все було для неї зайвим, але я бачила легкий рум’янець на її щоках.

— Гаразд, — вона зробила глибокий вдих. — Його звати Олег. Ми познайомилися в перший же день, коли ви пішли гуляти містом, а я залишилася біля басейну. Він просто підійшов і заговорив.

Поліна з підозрою звузила очі:

— І що, ось так одразу закрутилося?

— Ну, він був наполегливий, — знизала плечима Дарина, дивлячись у вікно. — Сказав, що я йому сподобалася, запросив на вечерю.

— А ти що? — уточнила я, подаючи дівчатам каву.

— А я вирішила ризикнути, — Дарина взяла чашку і зробила ковток. — І ось уже третій день ми майже не розлучаємося.

Поліна з цікавістю подалася вперед:

— І як він тобі?

Дарина трохи помовчала, потім усміхнулася.

— Він… хороший. Дуже уважний. З ним легко. Але не знаю, що буде далі.

Я з розумінням кивнула.

— Тобто, ти просто насолоджуєшся моментом?

— Саме так, — підтвердила вона. — А тепер, може, поговоримо про інше? Наприклад, про те, чому ти світитися від щастя після ранкової зустрічі з Максимом?

Поліна відразу підхопила тему:

— О, точно! Ти не думай, що ми не помітили!

Я відчула, як щоки почали палати, і тільки засміялася, ховаючи погляд у чашці.

Я перевела погляд з однієї подруги на іншу, намагаючись зрозуміти, звідки вони дізналися. Але, знаючи їх, припустити було неважко.

— Добре, — я зітхнула і поставила чашку на стіл. — Ви виграли. Я дійсно провела ранок із Максимом.

Поліна переможно усміхнулася, а Дарина підняла брови.

— І як він тебе знайшов? — одразу запитала вона.

— Це було випадково… — я задумалася, як краще пояснити. — Я просто сиділа в кафе, малювала в блокноті, а він підійшов і сів навпроти.

— Ага, "випадково", — Поліна гмикнула, відпиваючи каву. — А хто тобі сніданок у номер надіслав?

Я закусила губу.

— Я про це не питала…

— Бо й так зрозуміло, — Дарина підморгнула. — І як він тобі тепер?

Я задумалася.

— Інший. Але водночас той самий. Він змінився, але в очах ще залишився той Максим, якого я знала. І сьогодні… все було легко.

— Легко? — перепитала Поліна.

— Так, без зайвих слів, без пояснень, без важких спогадів, які тиснуть на плечі. Ми просто пили каву, гуляли, говорили про місто…

Дарина уважно подивилася на мене.

— І ти дала йому шанс?

Я зітхнула.

— Я дала шанс собі. Жити без болю, без образи, просто насолоджуватися тим, що є зараз.

Поліна усміхнулася й обійняла мене.

— Я рада за тебе, подруго.

Дарина кивнула.

— Подивимося, що буде далі.

Я теж усміхнулася. Так, що буде далі, залежало не тільки від Максима, а й від мене.

Поліна відпустила мене з обіймів і хитро примружилася.

— Ну що ж, значить, сьогодні ввечері ти точно не будеш з нами?

Я зніяковіло глянула на неї.

— Чому це?

Дарина засміялася.

— Бо Максим явно не просто так "випадково" натрапив на тебе. Він щось задумав.

Я скептично підняла брови.

— Ви справді думаєте, що він так просто з'явився тут, щоб випити зі мною кави?

Поліна театрально зітхнула.

— Ну, якби ти не була такою впертою, то вже давно погодилася б на побачення.

— І хто сказав, що я не погодилася? — лукаво усміхнулася я.

Подруги буквально підстрибнули на місці.

— Ти серйозно?! — вигукнула Дарина.

— Спокійно! — я підняла руки, стримуючи їхню реакцію. — Він просто сказав, що має побачення з чарівною дівчиною і пішов готуватися.