Розділ 20

Макс

Максим вийшов з готелю та пішов до моря, погода стояла просто чудова.

Вітер лагідно грав хвилями, а сонце, що тільки-но піднялося над горизонтом, відбивалося у воді золотистими відблисками. Максим зробив глибокий вдих, відчуваючи, як солоне морське повітря освіжає його думки.

Він йшов повільно, закинувши руки в кишені, і вдивлявся в лінію горизонту. Це місце стало для нього символом змін — тут він вперше за довгий час відчув, що має шанс виправити минуле.

Його телефон вібрував у кишені. Повідомлення від Поліни:

"Ну що, як там план? Все за графіком?"

Максим усміхнувся.

"Так. Дякую тобі. Тепер все залежить від нас двох."

Закривши телефон, він зупинився біля води й кинув кілька камінців, спостерігаючи, як вони зникали у хвилях.

Сьогодні був день, коли він зробить наступний крок. І він був готовий.

Гуляючи містом чоловік випадково побачив Аліну, вона сиділа в кафе та щось малювала в записнику.

Максим зупинився, спостерігаючи за нею. Аліна була занурена у свої думки, її рука плавно ковзала по сторінці блокнота, створюючи нові лінії. Вона виглядала спокійною, навіть щасливою, і це викликало у нього теплу усмішку.

Він вагався. Підійти чи ні? Вона ще не знала, що він поруч. Максим зробив кілька кроків до кафе, а потім, ніби підкоряючись внутрішньому імпульсу, рушив до її столика.

— Доброго ранку, — сказав він тихо, щоб не злякати її.

Аліна здригнулася, підняла голову й застигла, зустрівшись із його поглядом. Її очі виражали здивування, змішане з нерішучістю.

Я сидів і дивився на Аліну, не приховуючи свого задумливого погляду. Як же вона змінилася за ці три роки… В її очах з’явилася глибина, яку не побачиш у людей, що не знають, що таке біль і зрада. Вона стала сильнішою, впевненішою, і водночас у ній залишалася та сама ніжність, яка колись зачепила мене.

Зовні вона майже не змінилася — все та ж м’яка лінія вилиць, ті ж виразні очі, які завжди видавали її настрій, навіть коли вона намагалася здаватися незворушною. Але тепер у цих очах було більше обережності. Вона не дозволяла собі бути відкритою одразу, і я не міг її за це винити.

Я бачив, як вона зосереджено малює щось у своєму блокноті. Легкий рух руки, напівпосмішка, коли вона була задоволена лінією чи деталлю. Мить — і вона піднімає голову, наші погляди зустрічаються. В її очах промайнув подив, змішаний із чимось іншим… можливо, спогадами?

— Ти так задумалася, що навіть не помітила мене, — сказав я з легкою усмішкою, нахиляючись трохи вперед.

Вона моргнула, ніби виходячи зі своїх думок, і закрила блокнот.

— Так… Просто спостерігала за містом, — відповіла тихо.

Я не відводив від неї погляду. Хотілося запитати, про що вона думає, але замість цього я лише помітив:

— Ти виглядаєш спокійнішою, ніж учора.

Вона кивнула, взяла чашку кави, зробила ковток.

— Можливо. Просто вирішила не думати про зайве.

Я усміхнувся.

— Хороше рішення. Можна скласти тобі компанію на сніданок?

Вона вагалася всього мить, а потім її губи торкнулася ледь помітна посмішка.

— Ти ж знаєш, що я вже снідала, — сказала вона, нахиливши голову.

Я зробив вигляд, що не зрозумів натяку.

— А звідки мені знати?

Вона розсміялася, і я відчув, як всередині щось теплішає. Саме заради цього моменту я був готовий чекати, робити кроки обережно, не поспішаючи.

— Обіцяю, — сказав я, відкриваючи меню. — Тільки легкий ранок і хороша компанія.

За столом пішла невимушена бесіда про архітектуру міста. Аліна розповідала про те, що її завжди зачаровували старовинні будівлі, особливо ті, що приховують за фасадами історії минулих століть. Вона говорила з таким захопленням, що я ловив себе на думці: можу слухати її безкінечно.

— Подивися на цей балкон, — вона кивнула в бік старого будинку навпроти. — Він явно додавався пізніше, стиль відрізняється від основної споруди, але це робить будівлю ще цікавішою.

Я усміхнувся, спостерігаючи, як вона жестикулює, пояснюючи свої думки.

— Ти завжди бачиш більше, ніж просто стіни й вікна, — сказав я.

Аліна знизала плечима.

— Архітектура — це не лише форма, а й історія, душа місця.

— Як і картини?

Вона кинула на мене швидкий погляд, ніби намагаючись зрозуміти, куди я хилю.

— Так, — відповіла після паузи. — Вони розповідають про тих, хто їх створював, і про час, у якому вони з’явилися.

— Якби ти малювала це місто, яким би воно було?

Вона задумалася, повільно водячи пальцем по краю чашки.

— Напевно, з теплими відтінками, з м’якими переходами між світлом і тінню. І обов’язково з відчуттям руху — людей, часу…

Я не відводив погляду від її обличчя.

— Хотів би побачити таку картину.

Аліна усміхнулася, але нічого не відповіла.

Між нами встановився легкий, майже невидимий зв’язок — той, що колись був таким природним, а тепер здавався чимось новим, невизначеним. Але в цьому й була його особливість. Ми знову вчилися один одного відчувати.

Випивши кави, ми вирішили піти прогулятися до моря. Я запропонував, і Аліна без вагань погодилася. Це було гарним знаком.

Місто ще не встигло прокинутися повністю — вулиці повнилися неквапливим рухом, люди йшли у своїх справах, а вітерець, що ніс із собою запах солоного бризу, додавав ранку особливого настрою. Ми йшли поруч, не поспішаючи, наче звикаючи до цієї нової реальності, в якій могли просто бути разом без тиску минулого.

— Ти сумувала за морем? — запитав я, коли ми вийшли на широку набережну.

Аліна зупинилася, вдивляючись у далечінь.

— Так. Воно завжди мене заспокоює. Коли дивишся на хвилі, здається, що все інше перестає бути важливим.

Я спостерігав за нею, за тим, як вітер ворушив її волосся, як вона мружила очі від сонця. Її слова були занадто знайомими. Колись, ще тоді, до всього цього хаосу, вона казала мені те ж саме.