Розділ 13

Максим сидів у напівтемряві свого номера, схилившись на спинку стільця. Його погляд був прикутий до келиха з вином, який він крутив у руках. В голові постійно крутилися моменти сьогоднішньої зустрічі з Аліною. Її вираз обличчя, коли вона побачила його, її здивовані й водночас обережні очі — усе це залишилося яскраво закарбованим у його пам’яті.

Він важко зітхнув і провів рукою по волоссю.

"Я не знаю, чи все зробив правильно," — подумав він, згадуючи, як вони сиділи разом біля маяка. Аліна виглядала такою крихкою, такою закритою, хоча на мить йому здалося, що вона готова відкритися. Вона слухала, але її мовчання говорило більше, ніж будь-які слова.

Максим відчував, як його серце стискається від невпевненості. Він чекав цієї зустрічі більше року, і тепер, коли це сталося, усе виявилося набагато складнішим, ніж він уявляв.

"Чи зможе вона пробачити?" — ця думка мучила його. Він знав, що все залежить від нього, але водночас розумів, що повернути довіру після всього, що сталося, буде нелегко.

Він поставив келих на стіл і піднявся, підійшовши до вікна. За вікном розкинувся вид на море, хвилі неквапливо накочувалися на берег, нагадуючи йому про спокій, який він так давно втратив.

"Мені потрібно бути терплячим. Я маю дати їй час і показати, що я не здамся. Вона повинна зрозуміти, що я більше не дозволю жодним сумнівам чи брехні стати між нами," — твердо вирішив він, вдивляючись у далечінь.

Він взяв телефон і подумав про Поліну. Вона обіцяла допомогти йому, але тепер він розумів, що все залежить лише від нього. "Наступний крок повинен бути правильним," — подумав Максим, відкладаючи телефон.

Максим сидів на краю ліжка, коли телефон видав сигнал нового повідомлення. Він відкрив його і побачив, що це від Поліни.

"Максе, хочу, щоб ти знав: Аліна повернулася після зустрічі дуже засмучена. Вона не захотіла зі мною говорити, тільки сказала, що їй потрібно побути самій. Я думаю, вона ще не готова до таких розмов," – прочитав він.

Максим важко зітхнув і провів рукою по обличчю. "Знову не так..." — подумав він із сумом. Йому було боляче усвідомлювати, що його спроба зблизитися лише змусила Аліну закритися ще більше.

Він набрав відповідь:
"Дякую, Поліно. Я, здається, поспішив. Мені треба знайти спосіб дати їй відчуття спокою, без тиску. Якщо вона захоче говорити, дай мені знати."

Максим відклав телефон і встав із ліжка. Його думки хаотично кружляли. "Можливо, я був надто прямолінійним, можливо, вона ще не готова... Але як довести, що я справді хочу виправити все? Що я не дозволю минулому зруйнувати нас знову?"

Він підійшов до вікна й вдивлявся у темряву, що огорнула узбережжя.

"Вона не повинна думати, що я тут, щоб змусити її щось відчувати. Я хочу, щоб вона сама вирішила, чи зможе дати мені ще один шанс. Може, мені слід зробити щось більше... щось, що покаже їй, що я готовий чекати скільки завгодно, тільки б вона почувалася щасливою."

Максим вирішив більше не тиснути. Він напише Аліні записку — без жодних прохань, без зізнань. Просто декілька слів, які дозволять їй знати, що він тут і що вона завжди може на нього розраховувати.

Він узяв ручку та аркуш паперу:
"Я розумію, що це не легко, і я зовсім не хочу тебе засмучувати. Я просто хочу, щоб ти знала: я тут, коли ти будеш готова. Нічого більше не має значення. Тільки ти."

Максим склав записку й вирішив передати її Поліні, щоб та залишила її в номері Аліни. Він знав, що не може змінити минулого, але сподівався, що щирість і терпіння допоможуть йому відновити довіру жінки, яку він любить. 

У кімнаті було тихо, лише шум моря за вікном створював легкий фон для його хаотичних думок. Він майже не помітив, як його телефон задзвонив. Подивившись на екран, він побачив ім’я свого друга – Артема.

— Привіт, — відповів Максим, намагаючись зробити свій голос спокійним, хоча всередині вирував справжній шторм.

— Максе! Як справи? — голос Артема був енергійним, як завжди. — Ти ще в тому місті? Як твої справи з Аліною?

Максим мимоволі усміхнувся. Артем завжди був у курсі всіх його переживань, і саме з ним він ділився своїми сумнівами.

— Привіт, Артеме. Так, я тут. Але, чесно кажучи, усе не так просто, як я думав. Ми зустрілися, поговорили, але я відчуваю, що все це лише розбурхало старі рани. Вона закрилася в собі, і я навіть не знаю, чи правильно вчинив, організувавши цю зустріч.

— Максе, ти ж завжди знав, що це не буде легко. Аліна — не з тих, хто швидко прощає чи забуває. Особливо після того, що вона пережила. Але слухай, якщо ти готовий боротися, не відступай. Ти вже зробив перший крок, і це головне.

— Так, але я не хочу, щоб вона почувалася змушеною щось вирішувати. Я хочу, щоб вона сама прийшла до мене, якщо захоче.

Артем зітхнув:
— Це правильно, але ти мусиш діяти. Інколи людям потрібен поштовх, щоб зрозуміти, що вони хочуть. Ти ж знаєш, я завжди говорю, що бездіяльність — це найгірше, що можна зробити.

Максим замовк на мить, задумавшись над словами друга.

— Можливо, ти й правий, — нарешті відповів він. — Але я боюся її відштовхнути ще більше.

— Тоді знайди спосіб бути поруч, але ненав'язливо. Нехай вона сама відчує, що ти щирий. А поки що, друже, не забувай і про себе. Як давно ти відпочивав чи просто розслаблявся?

Максим мимоволі усміхнувся:
— Відпочинок, кажеш? У мене тут усе думки про Аліну.

— Ну, спробуй. Я серйозно. Розчисти голову, і, можливо, рішення саме прийде до тебе.

— Добре, Артеме. Я подумаю. Дякую, що подзвонив.

— Завжди радий допомогти, друже. Тримайся.

Розмова завершилася, але слова Артема застрягли в голові Максима. "Діяти, але ненав’язливо... Можливо, саме час вигадати щось більше, ніж просто записку," — подумав він, глибоко вдихаючи морське повітря.