Розділ 10

Аліна

Дівчата неквапливо йшли вузькими вуличками, якими гуляли місцеві жителі та туристи. Місто виблискувало сонячним світлом, і навіть легкий бриз із моря додавав приємної прохолоди. Поліна та Дарина невимушено розмовляли, обговорюючи архітектуру будівель, що оточували їх, та ділилися враженнями про поїздку. Аліна час від часу долучалася до бесіди, але здебільшого просто насолоджувалася моментом.

— Як все-таки добре, що ми вирішили поїхати сюди, — сказала Дарина, зупиняючись біля невеликої лавки з прикрасами ручної роботи. — Тут просто неймовірно затишно.

— Правда, — підхопила Поліна. — Інколи так важливо вирватися з рутини і відчути щось нове. А ще — це ідеальне місце для натхнення, правда, Аліно?

Аліна кивнула, трохи усміхнувшись:

— Так, тут дійсно відчувається щось особливе.

Дівчата зупинялися біля маленьких магазинчиків і галерей, купували сувеніри, фотографувалися й просто насолоджувалися моментами, які залишаються в пам’яті. Їхній сміх лунав у повітрі, додаючи легкості прогулянці.

— Як думаєте, ми встигнемо до маяка до заходу сонця? — запитала Дарина, трохи прискорюючи крок.

— Думаю, ми все розрахували, — впевнено сказала Поліна. Вона вже думала про те, що їхній план має бути виконаний ідеально, але намагалася не видавати своїх думок.

Аліна ж йшла трохи позаду, спостерігаючи за подругами й розмірковуючи про те, як приємно проводити час разом. Вона навіть на мить забула про тривогу, що ятрила її душу останнім часом.

Дівчата продовжували свою прогулянку, впевнено прямуючи до маяка, навіть не підозрюючи, що цей день може стати початком чогось нового й несподіваного.

Коли дівчата дісталися до околиці міста, де дорога вела до маяка, все навколо набуло якогось особливого, чарівного вигляду. Сонце вже схилялося до горизонту, пофарбовуючи небо у теплі відтінки помаранчевого та рожевого. Під ногами почала відчуватися м'якість піску, а шум хвиль додавав прогулянці спокійного настрою.

Поліна зупинилася і обернулася до подруг.

— Мені здається, що це ідеальний момент, щоб трохи перепочити. Що скажете?

— Так, я теж не проти, — підтримала її Дарина, вдаючи втомленість. — Аліно, може, ти підеш до маяка першою, а ми тут трохи затримаємося?

Аліна підняла брови від несподіваної пропозиції.

— А чому ви не хочете піти зі мною?

Поліна швидко вигадала пояснення:

— Просто хочемо ще трохи насолодитися цим видом. Подивися на небо, це ж справжня картина. А ти сходи до маяка, поки ще є світло.

Дарина підхопила:

— Так, і зроби кілька фото! Ми тебе наздоженемо.

Аліна злегка стенула плечима і, кивнувши, попрямувала до маяка. Їй здалося дивним, що подруги раптом захотіли залишитися, але вона вирішила не замислюватися над цим. Вона йшла вузькою стежкою, що вела до старого маяка, насолоджуючись краєвидами. Її думки були спокійними, але десь на глибині все ще залишалося відчуття тривоги.

Дівчина піднялася на невелике узвишшя, з якого відкривався чудовий вигляд на море та навколишні скелі. Вітер лагідно тріпав її волосся, а сонце поступово опускалося все нижче. Аліна вже майже досягла маяка, коли помітила силует людини неподалік.

На мить її серце зупинилося.

Чоловік стояв спиною до неї, дивлячись на море. Високий, у темному одязі і, з якимось знайомим вигином плечей. Її ноги самі собою зупинилися, а повітря стало важким.

Він повільно обернувся, і їхні погляди зустрілися.

Це був Максим.

**

Максим сидів у невеликому кафе неподалік від маяка, спостерігаючи за горизонтом і поглядаючи на телефон. Він відчував, як хвилювання наростає з кожною хвилиною. Він не міг дозволити собі помилку, адже це був, можливо, єдиний шанс поговорити з Аліною і спробувати все виправити.

Телефон завібрував, і повідомлення від Поліни підтвердило, що дівчата вже прямують до маяка.

— Вона вже близько, готуйся, — написала Поліна.

Максим видихнув і міцно стиснув телефон у руці. Він ретельно обдумував кожне слово, яке скаже Аліні. У його голові вирували спогади про ті дні, коли вони були разом, і моменти, які він втратив через власну недовіру.

"Головне — не показати свого хвилювання", — повторював собі чоловік.

Він розрахував час так, щоб бути на маяку трохи раніше за неї, але не надто, щоб це виглядало випадково. Піднявшись із-за столу, Максим розплатився і вирушив до місця зустрічі. Вітер, що дув з моря, охолоджував його гаряче обличчя, а звуки хвиль заспокоювали нерви.

Коли він піднявся на узвишшя біля маяка, то зупинився, обдивляючись місце. Тут було тихо, лише море і сонце, що наближалося до горизонту. Максим вирішив зайняти позицію ближче до краю скелі, де його силует добре видно, але не надто близько, щоб одразу привернути увагу.

Телефон знову завібрував.

— Вона йде сама. Готуйся! — написала Поліна.

Максим зробив глибокий вдих і, дивлячись на море, почав думати про те, як почати розмову. Він знав, що Аліна ось-ось з’явиться за його спиною, і ці хвилини очікування здавалися йому вічністю.

"Тільки не зіпсуй усе", — промайнуло в голові.

Максим стояв, вдивляючись у нескінченні хвилі, які розбивалися об скелі під маяком. Вітер розвівав його волосся, а сонце вже починало схилятися до заходу, забарвлюючи небо в теплі відтінки. Він глибоко вдихав солоний морський запах, намагаючись заспокоїтись, але думки в його голові були занадто хаотичними.

"Чи зможемо ми знайти шлях назад одне до одного?" — міркував він. Максим розумів, що минуле не змінити, але все, що трапилося, було не їхньою провиною. Чи вистачить у нього слів і сил переконати Аліну дати йому ще один шанс? А чи вона навіть слухати його не захоче?

"Якщо вона мене ненавидить... якщо її серце вже належить іншому? Але ж Поліна сказала, що нікого в її житті немає", — думки крутилися вихором, і він уже сам не знав, що є правдою, а що страхами.

Максим дивився на далечінь, але його увага була прикута до звуку кроків позаду. Він відчув, як серце почало битися ще швидше. Кроки ставали ближчими.