Розділ 1

На пляжі, під теплим сонцем, Аліна відчула, як напруга, що накопичувалась за останні роки, починає розслаблятися. Вітер м'яко погойдував волосся, а хвилі неспішно обмивали ноги. Дарина і Поліна, сидячи поруч, розповідали історії про свої життя, сміялися і жартували, але розмова час від часу переходила в більш серйозне русло.

- Ти не відчуваєш, що чогось не вистачає? — запитала Поліна, кидаючи погляд на Аліну. В її словах не було засудження, лише тепла цікавість.

Аліна задумалась на мить, її погляд загубився в безкрайому горизонті.

- Мабуть, келиха шампанського — сказала вона тихо,дівчина зрозуміла до чого хилить подруга, але понад усе намагається приховати власні думки від дівчат. "Я навчилася жити для себе. Кохання більше не має сили над моїм життям."

Дарина, завжди прагнучи підтримати, кивнула, хоча й не повністю зрозуміла, що насправді відбувається в її подруги.

- Ти й справді така сильна, Аліно — сказала вона, злегка посміхаючись.

Аліна повільно подивилася на свою подругу, але її думки були вже далеко. Вона не була готова повернутися до того болю, який приніс їй Максим, навіть якщо його образ іноді, як привид, мимохідь з'являвся в її спогадах.

- Можливо, але не сильніша вд вас — відповіла вона, не дуже вірячи своїм словам, — Але зараз я просто хочу бути тут, в цей момент. Без минулого, без думок про те, що могло б бути.

На пляжі панувала атмосфера легкості: тепле сонце гріло спини, море співало свою тиху пісню, а Дарина й Поліна, сидячи на м'якому піску, весело згадували минулий рік. Їхні голоси перемежовувалися з шумом хвиль, і розмова то переходила у сміх, то ставала серйознішою.

- Ти пам’ятаєш, як ми ледь не пропустили ту виставку в Парижі? — з посмішкою згадала Поліна, - Усі ці замінені рейси, багаж, який затримали... Але врешті ти була зіркою вечора, Аліно.

Аліна, сидячи трохи осторонь, мовчки слухала. Її погляд був спрямований на лінію горизонту, і вона здавалася віддаленою, майже відчуженою. Її подруги це помітили, але не намагалися порушувати її тишу — вони знали, що останнім часом такі моменти ставали для Аліни звичними.

- Чесно кажучи, я досі не розумію, як ти це робиш — продовжила Дарина, - Ти створюєш такі картини, які сповнені емоцій і життя, але сама тримаєшся так відсторонено від усього. Я маю на увазі чоловіків.

- Так, вона відшила навіть того журналіста, який був досить симпатичним і він доречі летів з нами в одному літаку, і все зверта увагу на тебе — додала Поліна, злегка підштовхнувши Дарину.

- Не чіпай її — сказала Дарина, усміхаючись - Може, їй і справді добре так, як є. Але якщо чесно, Аліно, хіба тобі не хочеться знову закохатися?

Дівчина не відреагувала на слова, продовжуючи вдивлятися в море. Вона чула їх, але ніби через товщу води. У її голові пролітали інші думки — думки про минуле, яке вона так і не змогла остаточно забути, і про те, як важко дозволити собі знову довіритися.

Поліна і Дарина переглянулися, але більше нічого не сказали. Вони знали, що Аліна рано чи пізно сама почне говорити, якщо буде готова. А поки що вони вирішили не турбувати її і продовжили розмову між собою, згадуючи ще якісь кумедні моменти, роботу й пригоди.

Аліна ж мовчала, дозволяючи хвилям і сонцю хоч трохи втихомирити те, що вирувало всередині.

Дівчина сиділа на пляжі, розпластана на теплому піску, але її думки були далеко від моря. Вона не чула сміху подруг, не відчувала сонячного тепла на своїй шкірі — її розум був зайнятий спогадами, які неможливо було забути.

Їй згадувалося дитинство — як вона часто бродила по парку з батьками, її перші малюнки, які завжди були на стінах вдома. Вона згадала, як вчилася малювати, як її рука вперше торкнулася палітри фарб, і як їй здавалося, що ці кольори можуть оживити все навколо. Ті часи були безтурботними, коли все, що потрібно було для щастя, — це олівці, фарби і чистий лист паперу.

Згодом була юність, сповнена мрій і першого кохання. Аліна пам’ятала, як вперше закохалася — він був її другом, вони разом гуляли, сміялися, розповідали про свої мрії. А потім усе змінилося. Усе, що вона сприймала як прості радощі, почало ставати складним, коли відносини стали напруженими. Вона пам’ятала той момент, коли зрозуміла, що їй важко довіряти людям, що навіть найкращі моменти можуть завершитися болем. Вже пізніше дівчина зрозуміла, що це була просто симпатія, а не закоханість, та від цього прстіше не стало.

Тепер, коли вона досягла такого успіху в кар'єрі, інколи їй здавалося, що те, що вона створює на полотні, не зовсім її власне. Вона працювала, створюючи картини, які захоплювали інших, але сама відчувала в них порожнечу, яку не могла заповнити. Кожен її шедевр був як витвір, що затамовує подих, але не здатний відтворити емоції, які колись були живими.

"Чому все так складно?" — подумала Аліна. Вона здогадувалася, що це питання, яке вона ставила собі вже не раз, не мало простої відповіді. Їй здавалося, що життя обмежилося лише роботою та успіхами. Вона стала майстром у створенні прекрасного, але не в змозі відчути це насправді.

Небо почало змінювати свій колір, і Аліна, хоча й не бачила, як це відбувалося, відчула, як вітер приносили з собою нові думки. Що, якщо є більше в житті, ніж просто успіх? Що, якщо можна повернутися до тих моментів дитинства і юності, коли все було простим і щирим? Що, якщо можна відкрити своє серце знову?

Але відповідь не була легкою, і на цей раз Аліна вирішила, що не буде поспішати. Може, час ще прийде — час, коли знову можна буде відчути справжнє кохання.

Дівчата збиралися повернутися до готелю, щоб відпочити перед вечерею. Поліна і Дарина вже давно обговорювали запрошення, яке вони отримали від менеджера готелю на спеціальний вечір, що мав відбутися тієї ночі. Вони з радістю ділилися подробицями, обговорюючи, скільки цікавих людей можуть бути там і як чудово провести час разом.

- Ти не можеш пропустити це, Аліно! Це буде чудова можливість розслабитися та познайомитися з новими людьми. Ти ж не відмовляєшся від можливості побавитися трохи? — захоплено говорила Поліна, намагаючись вмовити свою подругу.