Черево кита

Густа в’язка схожа на намул чорнота поступово відступила. Ел повільно розтулив неслухняні очі і перше, що побачив -  важкі сіро-білі хмари, що повільно плили низьким небом. Ел спробував сісти і одразу до горла підступила нудота. Ел застогнав і його вирвало водою.

- Усе буде добре. Усе тепер буде добре.

Ел почув жіночий голос десь зовсім поруч і одразу ж відчув дотик теплої долоні до своєї руки. 

Коли нудота нарешті пройшла, він витер губи наскрізь мокрим рукавом сорочки. 

Ел повільно повернувся. Поруч з ним на колінах стояла жінка. Щось було знайоме у її рисах - у сірих невиразних, ніби каламутних очах, у недбало зібраному у хвіст темно-русявому волоссі, у тонкій, схожій на ниточку, зморшці між брів. Але щось вислизало з пам’яті, немов рибина вислизає з мокрих рук рибалки. Ел не міг згадати цю жінку з переляканими очима.

- Що зі мною сталося? Я захворів?

- Все тепер буде добре, - знову повторила жінка. 

- Ти впав у воду і ледве не втопився. 

Ці слова ніби розбудили Ела. Холодною хвилею його тіло охопив жах. Серце у грудях почало скажено колотитися до ребер. Тільки тепер він помітив, що лежить на кам’яному березі темної річки і пінисті хвилі торкаються його ніг. Штани карго темно-оливкового кольору, картата сорочка, кросівки - усе на ньому було наскрізь мокрим. 

Щось невидиме, але від цього не менш жахливе враз накотило і здавалось ось-ось розчавить усе єство Ела. Він застогнав і схопився мокрими долонями за землю, за каміння на березі.

Жінка ніби відчула без усіляких слів і пояснень стан Ела і швидко дістала зі свого рюкзака пляшку.

- Ось випий. Тобі одразу стане легше.

Ел відчув у роті терпкий і неприємний присмак якоїсь трави, але скоро йому дійсно стало краще. Жах відступив від тіла, стало легше дихати. Лишилася лише слабкість і нудота, але це все вже було дрібницею.

- Спробуй встати, - сказала жінка і взяла Ела за руку. 

Ел слухняно оперся на теплу долоню і повільно піднявся на ноги. 

Жінка обережно повела Ела від берега. 

Він так і не зміг згадати її ім’я. Але коли вона назвалася Оленою - Ел вже ніби знав, що так - вона дійсно Олена. Напевно щось сталося з його головою і він не міг сконцентруватися на знайомих простих речах. Хоча він е би і пам’ятав ось цю велику річку, вдягнену ніби у костюм у кам’яну набережну, завалену сміттям  і мертвими деревами. Йому здавалося, що він пам’ятає це місто, широкими брудними вулицями якого його тепер вела Олена. Все це було йому неначе знайоме. Але він не міг згадати назву міста і річки, назву ось цієї вулиці з розтрощеним асфальтом і чорними проваллями каналізаційних колодязів. Незважаючи на ясний день, перехожих майже не було. Вздовж вулиці стояли покинуті іржаві авто, але кілька разів він чув, як десь недалеко, можливо сусідньою вулицею, приїздила машина. Ел нічому не дивувався - він чомусь знав, що так і повинно бути. 

Коли налітав холодний вологий вітер, він приносив із собою брудні поліетиленові пакети, які немов привиди рожевих птахів, проносились вулицею і швидко щезали десь за поворотом.

А ще погляд Ела знову і знову натрапляв на темні скелясті гори там, коло виднокраю, за незграбними прямокутними дахами багатоквартирних будинків. Десь за ними беззвучно щось виблискувало - напевно там була гроза.

- Які страшні гори, - у котрий раз думав Ел, повільно крокуючи поряд з Оленою. 

А потім ніби прозріння торкнулося розуму чоловіка і він вже знав, що то ніякі не гори. Звідки коло їхнього міста гори? То лише кудлаті дощові хмари, які не пускає до міста випаровування великої річки. 

Олена підтримувала чоловіка і вони повільно йшли брудним провулком під гірку. Вже скоро сили покинули Ела і він зупинився, опершись на кам’яну липку стіну.  Раптом якась думка немов іскра спалахнула у голові чоловіка. Він згадав, як стояв у вранішніх сутінках на березі річки, на самому краю кам’яної набережної і напружено вдивлявся у мутну зеленувату воду. Він щось побачив там, серед мілких хвиль і брудної піни. Щось страшне. А потім вода раптом швидко наблизилася до його обличчя. Вона охопила його усього. Вона просочилася у кожну клітину його тіла…

Судомою звело живіт і Ел знову почав блювати. Він зігнувся від болю і жаху. З нього витікала вода. 

Але одночасно йому стало і легше. Судома швидко пройшла. Він витер очі і вуста мокрим рукавом сорочки. Потім підняв очі на жінку. 

- Ти як? Йти зможеш?

- Так.

- Добре. Авто за кутом. Пішли.

Скоро вони вийшли з провулка і Олена підвела Ела до старезної мазди. Капота і заднього скла не було. Двері, колись кольору сірий металік були рясно вкриті іржею, фарби майже не лишилося. Олена відчинила бокові дверцята і допомогла Елу сісти на обдерте продавлене сидіння. 

Ел здивовано оглядав явно неробоче авто. Але він дуже зморився і тепер з полегшенням відкинувся на подерте та все ж м’яке крісло. Всередині автівки пахло резиною і ще якимись східними ароматами, немов у езотеричному магазині чи то у церкві. 

Тим часом Олена з силою закрила пасажирські двері, а потім сіла за кермо. Ел здивовано дивився на жінку, яка тим часом запалила щось схоже на цукерку, загорнуту у папірець і поклала цей предмет у дерев’яну коробочку, що знаходилась на панелі приладів. 

Через деякий час автомобіль раптом смикнувся. І тоді Олена включила передачу. По корпусу хвилею пройшло тремтіння і раптом мазда покотилася вперед, відчайдушно поскрипуючи підвіскою. 

Ел зачаровано дивився на Олену, яка діловито крутила кермо, оминаючи тріщини і ями на асфальті. 

- Як це? - тільки і зміг спитати Ел.

- Це якийсь фокус? Чи може авто на акумуляторі?

Олена посміхнулась, кинувши погляд на Ела.

- Ти що, дійсно нічого не пам’ятаєш?

- Пам’ятаю що? Про що ти говориш?

- Подивись он на ті хмари, - Олена вказала поглядом туди, де час від часу за величезними брудними клубами щось виблискувало.