II

Дарен падав усе нижче і нижче, пірнаючи в глибини мороку, аж тут опинився біля низького будиночку з солом'яним дахом. Зовсім поряд – настільки, що Дарен відчував запах парфумів та молока, – обіймалися молоді закохані. Вони сміялися, цілувалися і зовсім не помічали непроханого свідка.

— Не можу повірити! – радісно вигукувала гарна темноволоса дівчина. – Я стану твоєю дружиною! Твоєю дружиною…

Вона смакувала кожне слово. Говорила радісно, ​​захоплено і водночас обережно – аби не втратити, не загубити жодний звук. Блакитноокий юнак із золотистими кучерями і витонченими руками обіймав її за талію та усміхався. Дарену стало ніяково від побаченого – він не хотів і не мав права втручатися в настільки інтимну та зворушливу мить. Мить, яка повинна була назавжди залишитися тільки між двома закоханими душами… Аж ось в його очах знову потемніло. Дарен немов зменшився в сотні разів і вдруге провалився вниз... Він абсолютно не відчував свого тіла – його ніби не існувало. Той згусток свідомості, який летів на дно і бачив лише темряву, – все, чим він був. Дарен спав і водночас не спав. Простору і часу не існувало – тільки безмежне темне ніщо.

Різкий спалах світла перервав його падіння, і Дарен опинився в сараї на сіні. Поруч на підстилці з одягу лежали вже знайомі йому закохані. Дівчина ласкаво торкалася обличчя свого нареченого, та він не реагував на неї, а дивився кудись у далечінь, повністю занурившись у свої думки.

— Чому такий сумний? – тихо запитала дівчина. – Все ж чудово! Знаєш, я... зовсім ні про що не шкодую!

Юнак нічого не відповів – тільки усміхнувся одними губами, зберігаючи холод в очах, і поцілував її долоню.

Морок знову захопив Дарена. Без сумніву, русалка показувала йому своє минуле – свою історію і біль. Він бачив, як вона була щаслива отримати пропозицію руки і серця від свого коханого і як, ризикуючи всім, таємно проводила з ним ночі. Він бачив, як вона чекала кожного приїзду нареченого під час його навчальних канікул, і як раділа йому – інтелігентному, заможному міському студенту, що дав обіцянку забрати її з собою. Він бачив, як одного разу замість візиту русалці – а точніше, дівчині, якою вона колись була, – довелося задовольнитися зім'ятим листом з наспіх розписаними вибаченнями та виправданнями. Листом, в якому наречений розриває заручини і пише, що більше не приїде. А ще він бачив, як після отримання цього листа гарна, яскрава і чарівна дівчина, що вже чекала на дитину, кинулася у воду, не впоравшись зі своїм стражданням...  Дарен намагався її спинити, схопити за руку, але натомість теж пішов на дно – за нею. Він відчував, як його легені наповнюються водою, але болю і дискомфорту на диво не було. Тільки спокій та цілковите прийняття… Хлопець не відривав від дівчини погляд, доки вона не озирнулася і, осудливо зиркнувши на нього, не дала болючого ляпаса, після якого Дарен, нарешті, прийшов до тями.

Він уважно глянув на русалку. В її очах відображався глибокий смуток, хоча обличчя мало цілковито байдужий вигляд. Ледь помітне тремтіння стиснутих губ видавало біль, який десятиліттями стискав її душу. Саме в ту мить Дарену понад усе захотілося, щоб ця знедолена, загублена, безталанна дівчина більше ніколи не плакала. Він повільно наблизився до русалки та обійняв її. Вона спочатку напружилася всім тілом, але потім обм'якла і відповіла на його обійми. Дарена огорнув холод і запаморочливий запах водяних лілій... Але ці відчуття здалися йому найкращими з тих, які в нього коли-небудь виникали.

Потім вони бачилися щодня. Прогулянки уздовж річок і непрохідними лісами, на землі яких вже сотні років не ступала нога людини, танці під місяцем і пісні цвіркунів, пиття очеретяного молока і десерти з пилку водокраса – щомиті їхні зустрічі був сповнені відкриттями і неповторними емоціями.

За цей тиждень Дарен дізнався більше, ніж міг вичитати з усіх книг університетської бібліотеки. Виявляється, втоплені русалками чоловіки, яких вони залоскотали до божевілля, ставали їхньою прислугою на бенкетах. А ті, хто знайшов свою смерть у воді по чужій волі, оберталися охоронцями підводного світу та з’їдали кожного, хто посмів торкнутися води до світанку або після заходу сонця, не кинувши в неї кілька пшеничних зерняток. Самогубці ж ставали членами величезної родини Водяника – їхня смерть сприймалася як дар підводному королівству, тому вони заслуговували на цю почесть.

Дарен обожнював заглядати у натхненне обличчя своєї прекрасної русалки, коли вона вслухалася у дзюрчання струмка. Він із задоволенням вмивався водою, що текла по її волоссю, коли вона розчісувала його черепаховим гребенем, та з насолодою пірнав у транс, слухаючи її пісні та історії.

— Тобі обов'язково їхати?.. – з марною надією запитала русалка, коли настав час повертатися Дарену додому.

— Так, я повинен. Але ти можеш поїхати зі мною! – раптово запропонував хлопець. Русалка похитала головою.

— Моє місце тут, – твердо сказала вона.

Дарен неохоче збирав речі, коли несподівано серед своїх записів знайшов уже забуту корону русалки. Хвиля туги накотила на студента. Він занадто сильно покохав її чорні очі, смарагдове волосся, холодні руки, щоб тепер так просто відпустити русалку у річкові глибини. Та обіцяне слід було виконати. Дарен поклав корону в сумку і попрямував до річки.

Русалка проводжала поглядом втомлене сонце, що кидало на землю останні вогненно-помаранчеві промені. В цьому сяйві її гладенька шкіра нагадувала чистісіньке золото, а волосся мерехтіло, наче грані найдорожчих самоцвітів. Дарен підійшов до русалки тихо, щоб якнайдовше милуватися її задумливою і тендітною постаттю.