Закоханість чи справжня любов?

Увійшовши в будинок, Марта піднялася в свою кімнату, щоб приспати Оленку. Максим розпалив камін і відкрив пляшку білого сухого вина, передбачливо захоплену ним із колиби. Коли Марта спустилася у вітальню, в каміні вже палахкотів вогонь. Потріскуючи сухими дровами, він створював теплу, затишну атмосферу. Білецький сидів в одному з плетених крісел, накритих білими пухнастими пледами, і розливав у келихи вино.

- Оленка вже спить? – поцікавився він.

- Так, заснула, як тільки голова торкнулася подушки, - всміхнулася Марта.

- Вона в тебе дуже спокійна і розважлива дівчинка.

- У мене їх навіть дві. Щоправда, у старшої зовсім інший характер, - насупилася, згадавши, що Христина їй так і не передзвонила.

- Діти - це велика радість. Ти щаслива.

- Так, але чому ти сказав про це з таким сумом?

- Тому що своїх дітей у мене немає, хоча дуже хотів би.

По його губах пробігла легка посмішка, та очі залишилися серйозними.

- Ілля розповідав, що ти дбаєш про сина свого капітана, якого вбили пірати, - зауважила Марта.

- Так, я вважаю це своїм обов'язком і ще мені дуже шкода хлопчика. У шестирічному віці втратити батька – це трагедія. Коли йому виповнилося сім, я відвіз його на тренування з «карате». Хлопчина проявив здібності і захопився. У нього дійсно добре виходить! Тепер воджу весь час. Данило розвинений не по роках. Іноді мене вражають його дорослі роздуми. Втім, вони всі зараз – діти «індиго», - задумливо відповів він.

- А якщо його мама знову вийде заміж? Що тоді?

- Не знаю, - Максим знизав плечима й одразу спохмурнів. – Я вже якось звик до нього... Подивимося.

Марта зрозуміла, що чоловік щиро прив'язаний до дитини. Він розповідав про хлопчика з такою ніжністю.

- Можливо, не все втрачено і в тебе ще буде своя родина, діти.

- Не впевнений... Після розлучення я твердо вирішив, що більше не одружуся.

- Схоже на справжню драму, - зауважила Марта, уважно дивлячись на суворе обличчя чоловіка.

- Зраду важко пробачити.

- Згодна. Мені довелося пережити дещо подібне, - тихо сказала Марта.

- Тому ти сама?

- Не тільки тому. Я змінилася... Наші стосунки не мають майбутнього, але мій чоловік ще не знає про це.

Несподівано для себе вона розповіла Білецькому все: про олімпійське минуле, про Андрія, про проблеми з Христиною. Чомусь у неї виникло бажання поділитися своїми нещастями саме з ним.

- Твій чоловік у своєму роді дуже цікава людина, - сказав Максим, здивовано хитаючи головою. - Його життя – суцільний авантюрний сюжет. Займатися контрабандним перевезенням дорогоцінних каменів і ювелірних виробів з Європи – це круто, звичайно!

- Можливо, - зітхнула Марта, - але жити з такою людиною виявилося непросто. Я ніколи не відчувала себе поряд з ним у безпеці, хоча справжній кошмар почався після його арешту.

- Тобі довелося нелегко, але ти впоралася, причому абсолютно самостійно! – Білецький подивився на неї з захопленням.

- Кому, як не тобі, знати, що почуття обов'язку - сильний мотиватор! Ілля розповідав нам про твій подвиг на кораблі, захопленому піратами. Ми всі були під великим враженням. Не кожен зміг би зробити те, що зробив ти, - зауважила Марта.

- Не перебільшуй! Брати на себе відповідальність, захищати – це чоловічий обов'язок. Так що я не вважаю це подвигом. Я не міг кинути судно з вантажем, з речами і документами матросів. Без управління корабель пішов би на дно, - спокійно відповів Максим.

- Ти правий, іноді просто немає іншого вибору, крім як взяти на себе відповідальність... - задумливо сказала Марта.

Максим пильно подивився на неї.

- Тепер я розумію, чому ти прийшла працювати в «Червоний оксамит».

- Все просто: мені треба було заробити гроші на операцію сестри, - знизала вона плечима.

- А чому ти так раптово залишила роботу у нас?

- Ми не спрацювалися з Мариною Богданівною, - ухильно відповіла вона. Дуже не хотілося розповідати Максиму про те, що саме він став причиною цього звільнення. Можливо, коли-небудь вона скаже йому про це, але не зараз.

- Дивно, - задумливо мовив Максим. - Зазвичай вона опікується про танцівниць клубу. Я знаю, що вона дуже турботлива. І хоча Марина Богданівна не моя рідна мати, але вона виховала мене. З моїм батьком дітей у них не було, і все своє життя ця жінка присвятила мені. Я дуже вдячний за все, що вона для мене зробила, в тому числі й за отриману освіту. Незрозуміло, чому ви не знайшли спільної мови. Мені здається, ваші характери чимось подібні...

- Тобі здається, - Марта насилу стримала обурення. - Втім, запитаєш її про це сам.

Розмова переходила у небезпечне русло. Вона боялася не стриматися і висловити йому все, що думає про його «святу» матір. Крім того, Марта розуміла, що їхні погляди щодо цієї теми розходяться і краще її не обговорювати.