Донечки мої любі...

Відкриваючи вхідні двері, Марта відразу почула гучний плач Оленки. Наспіх знімаючи куртку, вона кинулася у вітальню. Мала сиділа на підлозі посеред кімнати і безутішно ридала. Побачивши маму, дитина простягнула до неї ручки.

- Люба моя, що трапилося? - Марта швидко взяла доньку на руки і притиснула до себе. Навіть крізь одяг вона чула, як сильно б'ється її серце. - Де Христина?

Марта прибрала з обличчя дівчинки сплутані біляві кучері і почала витирати хусткою заплакане личко.

- Вона пішла ... - схлипнула Оленка, обіймаючи матір. - Її так довго немає, і я злякалася...

- Як пішла? Давно?

- Давно, - відповіла дівчинка й ще міцніше притулилася до матері.

Марта потягнулася до телефона і вкотре набрала номер Христини. Минуло кілька гудків, які здалися Марті вічністю. Нарешті донька взяла слухавку.

- Христино, ти де? - Марта майже кричала.

- Мамо, я в сусідньому дворі. До мене зайшли однокласники... Я вийшла до них поговорити.

- Миттю додому! - скомандувала Марта.

Вона боялася налякати Оленку ще більше. Дівчинка все ще жалібно схлипувала, сидячи у неї на колінах. Марта відклала телефон. Вона вся тремтіла від гніву. Як Христина посміла залишити Оленку саму і в такий пізній час вийти поспілкуватися з друзями? Марта щосили намагалася опанувати себе. Погладжуючи донечку по голівці, вона примовляла:

- Ну, все, янголятко моє, заспокойся... Я вже вдома. Христина зараз прийде. Все добре. Ходімо, я тебе умию і покладу спати.

- Мамо, а чому тебе так довго не було? Я дуже скучила... - з образою мовила Оленка, дивлячись на неї повними сліз очима.

- Рідна моя, я була на роботі і ніяк не могла прийти раніше, - Марта ледве стримувалася, щоб не розплакатися, гостро відчуваючи провину перед донькою. - А навіщо ти взяла мої рукавички?

- Я поклала їх на себе і уявляла, що це ти мене обіймаєш, - тихо відповіла дівчинка. - Мамо, я хочу, щоб ти завжди була вдома, як раніше...

- Сонечко моє... - Марта лагідно притиснула доньку до себе. Ну як пояснити дитині, що так, як раніше, в їх житті вже ніколи не буде! - Не хвилюйся, я поговорю з Христиною. Вона більше не залишить тебе саму.

- А можна, я сьогодні з тобою посплю?

- Звичайно.

Марта крадькома витерла очі, підвелася з дивана і понесла Оленку в спальню. Вона переодягнула дитину в піжаму і поклала в ліжко. Дівчинка вже майже спала. Її несподіване запитання збентежило Марту.

- Мамо, а де тато? Коли він приїде? - сонним голосом запитала вона, обіймаючи улюблену ляльку, яку подарував їй Андрій. З тих пір дівчинка завжди спала з нею.

- Приїде... Скоро... - Марта розгубилася, не знаючи, що відповісти. - Хіба тобі погано зі мною і з Христиною?

- Я хочу до тата... - тихо прошепотіла Оленка, заплющуючи очі.

Морфей вже укутував її своєю теплою, м'якою ковдрою. Марта змахнула зрадницькі сльози. Ні, зараз вона не може плакати. Колись потім. Потрібно зібратися з силами і не дати собі розклеїтись. Через секунду вона почула, як грюкнули вхідні двері. Прийшла Христина. Марта поцілувала сплячу молодшу доньку і пішла до вітальні розбиратися зі старшою.

- Христино, що все це означає? - вона обуренно дивилася на дівчину. - Як ти могла залишити Оленку саму і вийти з дому в такий пізній час?

- Мамо, мені потрібно було вийти...

Христина виглядала чимось пригніченою, але Марта, заведена праведним гнівом, цього не помітила.

- Твої подружки гуляють так пізно?!

- Уяви собі, - огризнулася Христина. - Крім того, з ними хлопці. Вони проведуть їх додому.

- Христино, не смій так зі мною розмовляти! Я забороняю тобі виходити з дому вночі і залишати Оленку саму!

- А ти нас не залишаєш? Ти ж нас зовсім не бачиш! - Христина вирішила застосувати кращий спосіб захисту- напад.

- Ти чудово знаєш, що мені необхідно зараз працювати! Треба сплатити величезні гроші за лікування Віталіни в Німеччині. - Марта підвищила голос, обурюючись поведінкою доньки. - Ти вже досить доросла, щоб зрозуміти, що у нас зараз важке становище і вся відповідальність за благополуччя сім'ї лежить на мені.

Христина мовчки повернулась і попрямувала до своєї кімнати. Думки її зараз були далеко, а на душі - гидко. Проте Марта зупинила доньку.

- І ще одне: зніми ці рвані джинси!

Марта намагалася не зриватися до крику.

- Мамо, я хотіла з тобою поговорити ... - почала Христина й вмовкла на півслові, спостерігши, як та втомлено опускається в крісло і закриває обличчя руками.

- Не сьогодні, я дуже втомилася... Іди спати. Добраніч, - суворо сказала вона.

Кілька хвилин Марта сиділа в кріслі, намагаючись заспокоїтися і розслабитися, але це їй погано вдавалося. Постійні думки про Віталіну і її хворобу, про те, що грошей не вистачає, не давали спокою. Зарплату, яку отримувала в клубі, вона ретельно відкладала на операцію для сестри, а на щоденні витрати ледь вистачало грошей від репетиторства. Доходи від невеликої фірми Віталіни зараз значно впали за її відсутності. Отже, підтримки чекати немає звідки. Ще й Марина Богданівна зі своїми постійними претензіями. Сьогодні їй не сподобалося, як Марта танцювала. Мовляв, була недостатньо гнучкою і неправильно виконувала рухи, за що і отримала догану від Ігоря Володимировича за її наказом.