Незнайомець

Було вже близько опівночі, коли Марта, нарешті, увійшла в гримерку. Шоу-програма на сцені тривала, та її репертуар на сьогодні був виконаний. Марта дістала із сумки мобільний. Три пропущених виклики від сусідки. Повагавшись, чи варто дзвонити в такий пізній час, Марта все ж набрала її номер. А раптом щось трапилося вдома? І не помилилася...

- Марто... добрий вечір! - різкий, як дзвіночок, голос тітки Діни, активістки їх під'їзду і голови ЖЕКу в одній особі, пролунав якось схвильовано.

- Добрий, Діно Рудольфовно! Щось трапилось?

- Я була у твоїх сусідів навпроти, вийшла і раптом почула, як Оленка під дверима плаче! Ти ще не вдома?

- Ні, на роботі... - Марта зблідла.

- Я намагалася поговорити з нею крізь двері. Дівчинка сказала, що Христина пішла і залишила її саму, - суворо мовила сусідка.

- Як?! - Марта стиснула трубку побілілими пальцями.

- Не знаю, але тобі краще поквапитися. Ну, і молодь нині! Безвідповідальні, неподобство просто! Води ще в будинку цілий день немає, уявляєш? Я сьогодні вже і в аварійну службу міськводоканалу дзвонила, і в міськраду відповідальному. Аварія у них! Цілий день вовтузяться, а люди страждають! - недоречно обурювалася тітка Діна, але Марту це не дивувало.

Боротьба з держструктурами була її хобі, і з цим нічого не можна було вдіяти.

- Послухайте, Діно Рудольфовно, - перебила її Марта, - я вже біжу, а ви скажіть Оленці крізь двері, що я скоро буду і спробуйте заспокоїти. Будь ласка.

- Добре, тільки давай бігом! - незадоволена тим, що її войовничі дії на користь мешканців проігнорували, жінка вімкнула зв'язок.

Марта почала переодягатися, на ходу набираючи номер телефону Христини. Донька не відповідала. Наспіх зібравшись, вона швидко вискочила з гримерки. Перед очима вже пролітали страшні картини того, що могло статися з Христиною, і як там Оленка? Дитина, мабуть, перелякана до жаху. Вона ніколи не залишалася сама в квартирі!

Не пам’ятаючи себе від страху, Марта вибігла на вулицю. Їй так хотілося, щоб зараз за спиною виросли крила, махнувши якими вона могла б миттєво опинитися біля свого будинку. На тротуарі було так слизько, що не те, що бігти, йти було неможливо. За день плюсової температури сніг зовсім розтанув, а ввечері знову вдарив мороз, і на каток можна не ходити. Марта озирнулась довкола в пошуках таксі. Як навмисно, біля клубу жодної машини не було. Тільки дорогі авто відвідувачів. На щастя, на протилежному боці вулиці до магазину під'їхало таксі, і пасажири вийшли. Марта вітчайдушно замахала водієві руками, щоб він її побачив, і швидко ступила на вкриту тонкою кригою дорогу…

Два необережних кроки - і ось вона вже під колесами заїжджаючої на парковку іномарки! Різкий виск гальм оглушив жінку. Наче крізь туман, Марта почула вигук охоронця клубу Антона, який кинувся до неї на допомогу, і гучний стукіт дверцят автомобіля.

- Ви в своєму розумі? Що ж не дивитесь довкола себе? Лізете просто під колеса! - Марта почула обурений голос водія «Лексуса», під капотом якого так раптово опинилася.

Чоловіки допомогли їй підвестися.

- А ви чому паркуетеся з такою швидкістю в ожеледь? - відпарирувала Марта, приходячи до тями і потираючи вдарене стегно.

Водій промовчав, ніби не почув її. Дістав із кишені мобільний і звернувся до Антона, який в цей момент підняв з тротуару сумку Марти.

- Я викличу «швидку», а ти біжи в клуб і передай, що я затримуюся.

Охоронець кивнув, а Марта з подивом подивилася на незнайомця. Хто він? Постійний клієнт? Щось раніше вона його тут не бачила. Втім, зараз не до нього. Треба поспішати додому!

- Знаєте що, - швидко заговорила вона, - не треба викликати «швидку». Зі мною все добре. Краще викличте мені таксі. Я дуже поспішаю.

- У вас щось трапилося, Марто? - пошепки запитав Антон.

- Так, виникла серйозна проблема, - суворо відповіла вона.

- Максиме Вікторовичу, - звернувся той до водія «Лексуса», - ця жінка працює у нас в клубі.

- Як вас звати? - похмуро поцікавився він.

- Марта...

- Ви впевнені, що вам не потрібен лікар? - співчутливо запитав Максим, уважно дивлячись на її тривожне обличчя.

- Хіба що психіатр... - пробурмотіла вона, знову набираючи номер Христини.

- Давайте я відвезу вас, - запропонував він. - Так буде швидше.

Марта завагалася. Якось не дуже хотілося сідати в машину до незнайомого чоловіка, хай навіть він і постійний відвідувач клубу. За два місяці роботи тут вона чула розповіді інших дівчат про багатих збоченців, які сприймають танцівниць за звичайних повій. Марті, як новенькій, радили бути дуже обережною. Наче читаючи її думки, охоронець спробував заспокоїти дівчину:

- Не хвилюйтеся. Максим Вікторович тут не стороння людина. Все буде добре!

Він підбадьорливо посміхнувся, даючи зрозуміти, що боятися нічого. Марта неохоче погодилась. Антон допоміг їй сісти в машину і побіг в клуб виконувати доручення.