Директор "Червоного оксамиту"

Вивіска клубу-вар'єте з назвою «Червоний оксамит» блищала привабливими різнокольоровими вогниками. Стоячи біля входу, Марта згадала, як два дні тому дізналася від своєї клієнтки з косметики, що в цьому закладі є вакансія танцівниці і що зарплата тут досить висока. У неї був відмінний курс по хореографії в школі художньої гімнастики, і танцювати вона вміла. Деякий час Марта нерішуче тупцювалася на місці, розмірковуючи, чи варто переступати цей поріг. Та їй вкрай потрібні гроші.

«Ну, була-не-була!» - зробивши глибокий вдих, Марта взялася за ручку дверей і рішуче відчинила їх. За ними виявилися широкі мармурові сходи. Спустившись широкими мармуровими сходами, Марта опинилася в напівпідвальному, ледь затемненому приміщенні й відразу відчула прохолоду. По тілу побігли «мурахи». Вона зіщулилася, не розуміючи, що так на неї діє: холод або хвилювання? Жінка відразу звернула увагу на дорогий інтер'єр приміщення, в якому переважали червоні й чорні елементи декору. На стінах, оббитих оксамитом, висіли картини із зображенням танцівниць кабаре-вар'єте і самого клубу. Марта почула гарну джазову мелодію, що лунала десь поза важкими бордовими портьєрами. Мабуть, там йшла репетиція. Озирнувшись довкола, Марта побачила праворуч від сходів гардеробну, біля якої метушився швейцар. Вона прийшла в той час, коли клуб закритий для відвідувачів, тому в фойє нікого не було. Навпроти гардеробної - стійка адміністратора. За нею сиділа молода жінка років двадцяти п'яти в службовій уніформі, а на бейджі красувався надпис «Тетяна. Адміністратор». Обережно ступаючи по блискучій плитці, Марта підійшла до неї.

- Доброго дня! - Тетяна ввічливо посміхнулася. - Чим можу допомогти?

- Доброго дня! Мене звати Марта Довженко. Я з приводу роботи. Чула, у вас є вакансія танцівниці?

- Так, - адміністратор швидко оглянула Марту з голови до ніг. - Питаннями працевлаштування займається наш директор. Я проведу вас.

Тетяна встала і жестом запросила Марту слідувати за нею. Вони пройшли вузьким дзеркальним коридором, на стінах якого у шаховому порядку висіли вишукані кришталеві світильники, і звернувши праворуч, опинилися перед закритими дубовими дверима з табличкою «директор». Від усього побаченого у Марти перехопило дух. Хвилювання наростало все більше. Було таке відчуття, що вона стоїть на порозі чогось важливого. Їй навіть захотілося втекти, і вона озирнулася в пошуках можливого виходу. Навпроти цих дверей була ще одна. Простеживши за її поглядом, Тетяна сказала:

- Це вхід у залу для глядачів і ресторан. А нам сюди.

Вона постукала. Голос по той бік відповів: «прошу», і Тетяна натиснула на ручку.

- Марино Богданівно, до вас відвідувачка з приводу роботи.

- Нехай увійде, - відповів суворий жіночий голос, і Марта завмерла від несподіванки.

Директор клубу - жінка? Вона ніяк не очікувала такого перебігу подій і чомусь була переконана, що власником подібного закладу повинен бути чоловік.

- Прошу, - адміністратор широко відчинила перед Мартою двері, пропускаючи її в кабінет.

- Дякую, Тетяно, - мовила директор.

Вдячно посміхнувшись дівчині, Марта пройшла всередину.

Її погляду постала досить простора кімната, в центрі якої стояв великий письмовий стіл з комп'ютером і численними папками. У шкіряному офісному кріслі, як на троні, сиділа директор клубу - Марина Богданівна. Перше, що кинулося Марті в очі - її темне, кольору чорного шоколаду, волосся, підстрижене в акуратне «каре». На вигляд жінці було років шістдесят, не більше. Одягнена в дорогий синій костюм, напевно від якогось відомого кутюр’є, і шовкову хустку з акварельними візерунками, вузлом зав’язану на шиї, вона мала досить офіційний вигляд. Легкий макіяж вдало приховував зморшки на обличчі, а гострий, як бритва, погляд у блакитних очах в круглих окулярах, здавалося, пронизував дівчину наскрізь. Одним словом, справжня акула великого бізнесу!

Намагаючись не видати хвилювання, Марта ввічливо посміхнулася.

- Доброго дня, я з приводу вакансії. Вам потрібна танцівниця в клуб?

- Потрібна. У мене одна дівчина раптово звільнилася, - відповіла Марина Богданівна, і Марта відзначила, що голос у неї приємний, але тон жорсткий і командний, як у її тренера з художньої гімнастики. - Що ви закінчували?

Жестом директор запропонувала Марті присісти.

- Школу Олени Барської з художньої гімнастики і при ній клас із хореографії. Ось мої документи, - Марта поклала на стіл папку з паперами.

Марина Богданівна взяла її і почала детально вивчати. Переглядаючи дипломи, насупилася, наче побачила там щось дуже для себе неприємне. Марті навіть здалося, що в якусь секунду її обличчям пробігла тінь подиву, а потім презирства. Директор зиркнула на неї так, наче зробила для себе якесь важливе відкриття, і погляд цей був їдким та колючим. Марта навіть відступила на пару кроків. Дивно, адже вони ніколи не зустрічалися раніше. Звідки така недоброзичливість? А може, у Марти на нервовому грунті просто розігралася уява? Проте наступне запитання Марини Богданівни змусило її перервати потік обурених думок.

- І що ж привело майстра спорту Марту Михайленко в мій заклад?

- Мені потрібна робота, - спокійно відповіла вона, пропускаючи іронію повз вуха. - Обставини в моїй родині склалися таким чином, що мені дуже потрібні гроші.