3

Вадим

Дуже шляхетно зі сторони мого батька розлучитися з мамою і переїхати зі мною в інше місто. Я мав лишитися з матір'ю та її хлопцем-ідіотом, але батько запевнив, що у нього піднявся дохід, а мати буде жити на останню копійчину. Тож тепер я йду у школу снобів, в місті, де поки ніхто не розуміє, що з Колонськими краще не зв'язуватися. 

Почну це доводити прямо сьогодні, зі стевочки-сусідки по парті. Як виявилося, це дівчисько я вже не влаштував, що вона поскаржилась класній. Напевно хотіла анонімності, однак Денис, якого вона не помітила, люб'язно мені це повідомив. Навіть уявити не можу, яка репутація в класі у цієї стерви, якщо Ден просто здав її. Хоча на вигляд не схожа на дурепу, більше на звичайну сіреньку дівчинку, яка думає, що багато знає. 

Заходжу до класу, вона дивиться з перемогою в очах. О так, це буде цікаво. 

Прямую до нашої парти. Перемога починає гаснути. Звикай до цього відчуття, крихітко. Відчуття - поразки.

— Ну привіт, стервочко.

У її погляді розгубленість, нерозуміння, а також зароджується злість. О, дівчисько з вогником.

— Пробач, але тобі напевно Марина Степанівна не повідомила. Я сидітиму тут. Тебе пересадять за іншу парту.

 Бачу, що через себе переступала щоб бути такою милою. Я все-таки новенький, ще не розібрався зі всім. Ну так-так, нехай продовжуватиме бути доброзичливою, я оцінив.

— Так прикро, що твої бажання не здійсняться. Я сидітиму тут, стервочко. Тобі це не змінити.

Милість зникає нанівець. Вона починає палати від злості.

— Якого дідька? Що ти собі дозволяєш? І взагалі-то, у мене є ім'я!

Карбую з нахабно посмішкою:

— Мене воно не цікавить. Тепер воно у тебе нове, стервочко.

Вона зараз вибухне. Я насолоджуюся цим відчуттям.

— Як тебе там? Ах, точно, Вадим, - каже ніби легковажно, але відчуваю, що хвилюється. - Так от, Вадиме, стули пельку! Як людина, я маю право вимагати особистий простір, а також маю право на бажання і прохання, тож заперечити їх неможливо. Тому, пропоную мирно проходити повз один одного, і ти відсядеш на іншу парту, або..

Я починаю сміятись, перебиваючи її промову.

— Стервочко, ти певно ще не вловила? Ти будеш робити те, що я тобі скажу і, тим паче, не ставитимеш своїх безглуздих умов - інакше матимеш серйозні проблеми. Тож не раджу тобі переступати межу, і залишатись миленькою.

Вона вже хотіла щось почати говорити, як до класу зайшла Марина Степанівна і продзвенів дзвоник. Нещасненька, вона не мала вибору, тому пропустила мене, і я нарешті сів за парту.

Класна керівничка привіталась і кинула зацікавлений погляд на нашу парту. Напевно, добре подіяли слова, що ми подружились, і тепер ця Богдана прагне спілкування і мого товариства.

Урок історії проходить спокійно, поки класна керівничка не каже, що час перепочити і ознайомитися з розкладом чергувань. Господи, я ще й чергувати буду?? Здається я все ближче до того, щоб повернутись до матері, та рідного ліцею. Там ніхто навіть не наважувався поглянути нахабно у мій бік, на відміну від цього дівчиська, що сидить поруч.

Мене, якимось дивом ставлять у пару з єдиною знайомою людиною у класі, якщо не брати стерво-сусідку, Деном. Він наче не схожий на йолопа, або бурня, тож нехай. Марина Степанівна каже ще якусь там потрібну інформацію, а потім дзвенить дзвоник. Збираю речі, прямую з класу, ігноруючи злі погляди сусідки в мій бік. Але у коридорі мене перехоплує Ден:

- Чуєш, є прохання або пропозиція. Дивлячись, як на це подивитись.

Я навіть не хочу грати у “відгадай”, тому прямо кажу:

- Валяй.

- Дивись, ми чергуємо разом, так, - я киваю. - І Дана чергує з Дашою Ларченко разом. І.. вона мені подобається… тож я хотів би чергувати з нею.

На обличчі нерозуміння.

- З Даною?

- Та здалась мені твоя Дана, з Дашою, старостою нашою. 

- Ден, помилка. Ця стерво, не “моя”. Вона просто чергова обрана дурепа. 

- Добре-добре, - мирно каже Ден, нібито заспокоюючи мене. - Мені начхати на цю Дану, але я б хотів тебе спитати, чи не будеш ти проти такому обміну? Я буду з Дашею, а ти з Богданою.

Хм, цікаво, як це стерво тут взагалі вчилось, якщо на неї всім начхати, і її думка або сама вона нікого не бентежить. Але я нічим не відрізнятимусь від решти: на цю дурепу мені начхати, але прагну побачити її вираз обличчя, коли дізнається, що чергує зі мною. 

- Згода, - кажу я, вже уявляючи той момент.

- Серйозно?! Йой, Вадику, дякую! - з неможливою радістю каже Ден.

- Я - Вадим, не Вадик, і ніяк інакше, - відрізаю наголошуючи на кожному слові.

- Вибач, так. Вадиме, щиро тобі дякую!

Хмикаю і промовляю:

- Будь ласка.

Здається свою людину я знайшов, тож всіх інших можна слати до дідька. Ден начебто не схожий на сноба, тож думаю ми матимемо спілкування. 

Решта уроків проходять доволі нудно. Математики не було, щоб показати любим однокласникам, що порівняно зі мною, вони анічогісінько не знають в алгебрі чи геометрії. Стерво пересіло на парту вперед, до тієї Денової Ларченко. Залишок дня проходить доволі спокійно, поки вже збираючись додому не помічаю сутички у коридорі. Стерво, Ларченко і Ден. О, я буду глядачем, який з першого ряду побачить її реакцію на новину з чергуванням. 

- Тож, Дано, ми тут трохи змінили пари на чергуванні. Я хотів бути з Дашою, і сподіваюсь ти не проти, що ми будемо разом.

- О, ну звісно ні. Я тілька рада такому розвитку подій, - довго тягне вона кидаючи зацікавлені погляди на Ларченко. - Тож, з ким я тепер у парі?

- З Вадимом.

- Яким Вадимом? Колонським, чи що?

Ох, бідненько. Що, не можеш повірити своєму щастю?

На обличчі у сусідки подив, смуток, і гнів одночасно. Ті двоє навпроти не наважуються заговорити до неї.

- Господи, це якийсь злий жарт! Чому з усіх навколо саме він. Нахабний безглуздий ідіот! Матінко, за що мені це знущання?