Епілог.

Рік потому.

 — Софія:

Світло в залі було м’яким і теплим.
Я тримала книгу в руках і говорила — спокійно, впевнено, ніби завжди вміла це робити.
Хоча ще рік тому боялася навіть власних думок.

— Ця історія… — я на мить зупинилась, провела пальцями по обкладинці. — Вона про шлях. Про те, як важливо не втратити себе, навіть коли здається, що все розсипається.

Я підняла очі — і побачила знайомий погляд у залі.
І всередині стало тихіше.

— Це моя історія. Мій голос. Моє життя, яке я більше не ховаю.

У залі піднялася рука.

— Скажіть, а над чим ви працюєте зараз? Буде продовження?

Я ледь усміхнулась.
На секунду замислилась — і підняла очі.
Знайшла його.

— Думаю… це буде історія про те, як двоє людей довго шукають шлях один до одного.

Зробила коротку паузу, але не відводячи погляду.

— І що відбувається, коли вони нарешті знаходять.

У залі хтось усміхнувся, хтось кивнув.
А я вже не бачила нікого.
Тільки його.
Я зловила його погляд — і на мить усе інше просто зникло.
Він стояв трохи осторонь, у темному піджаку, спокійний, зібраний, такий красивий, що в мене й досі щось завмирало всередині, коли я дивилася на нього. Високий, упевнений, з тією стриманою чоловічою силою, яку не треба було показувати спеціально — вона відчувалась у всьому. В тому, як він говорив. Як дивився. Як тримав себе.

Мій чоловік.
І я досі ловила себе на захопленні ним.
Не звичкою. Не спокоєм. Саме захопленням.

Колись я сумнівалася в собі. Думала, що недостатня. Не така. Неідеальна.
А він із самого початку дивився на мене так, ніби я для нього найкраща жінка у світі. Не ховав цього. Говорив. Давав це відчути. Знову і знову показував словами й вчинками, що я для нього — найважливіша. Що саме мене він обрав. Що саме мене кохає.
І поруч із ним я нарешті перестала дивитися на себе чужими очима.
Він не просто був поруч. Він був чоловіком, з яким я почувалася коханою. Бажаною. Єдиною.
І саме тому поруч із ним я більше не губила себе.

Після зустрічі він підійшов до мене майже одразу.
Взяв за руку — впевнено, ніби це найприродніша річ у світі.
Подивився прямо в очі.

— Ти зараз про книгу говорила… чи про нас?

Я ледь усміхнулась, підступивши ближче.

— А ти як думаєш?

Він видихнув, і в куточках його губ з’явилась знайома посмішка.

— Думаю, я впізнав сюжет.

Його пальці трохи сильніше стиснули мої.

— І мені дуже подобається фінал.

Я піднялась на носочки і коротко поцілувала його.

— Це тільки початок.

— Марк:

У дворі було шумно.
Дитячий сміх, голоси, музика десь фоном. Хтось кликав до столу, хтось сміявся так голосно, що оберталися всі навколо.
Сьогодні ми святкували рік Артему.

Син Ані і Назара був неймовірно милий.

Я стояв трохи осторонь і дивився, як він тримається за її руку, як щось лепече, хитається на своїх ще невпевнених ногах.
І раптом поруч з’явилась Марго.

— Дивишся так, ніби вперше дитину бачиш, — кинула вона з усмішкою, стаючи поруч.

Я хмикнув.

— Просто думаю…

Кивнув у бік малого.

— Дуже на нього схожий.

Марго на секунду замовкла.
Подивилась туди ж.

— Є таке, — тихіше сказала вона.

Коротка пауза.

— Іноді навіть занадто.

Я видихнув, не відводячи погляду.

— Відчуття, ніби він десь поруч.

Вона ледь усміхнулась.

— Думаю, він би зараз стояв тут і сипав своїми жартами.

Я усміхнувся.

— І вже встиг би сказати, що ми всі зануди.

Марго тихо засміялась.

— І що з нами тут зі скуки можна померти.
— Сто відсотків, — кивнув я.

Ми ще кілька секунд мовчали, дивлячись на малого.
А потім Марго, як завжди, різко змінила тон:

— Ладно, досить про серйозне.

Глянула на мене уважніше.

— Ти взагалі усвідомлюєш, що я тепер заручена?

Я скептично підняв брову.

— Досі ні.

Вона пирхнула.

— Ятеж. Ніколи б не подумала, що так вляпаюсь.

Я усміхнувся.

— І як воно?

Вона на секунду замовкла — і вже без жарту сказала:

— Мені добре.
— Це видно.

Вона перевела погляд на мене, трохи примружилась.

— По тобі теж. Ти став іншим, — додала вона вже спокійніше. — На тебе дивишся — і видно.
Світло з’явилось.

Я ледь усміхнувся.

— Вона мій промінчик.

Марго кивнула, ніби це було очевидно.

— Я знаю.

Я відвів погляд від Марго — і вперся очима в іншу картину.
Тарас стояв біля мангала, щось перевертав, але більше уваги було не до м’яса.
Малий Вікторії крутився поруч, щось йому розповідав, тягнув за рукав, показував руками — і Тарас включався в це з таким серйозним виглядом, ніби це була найважливіша розмова вечора.
Потім щось відповів, нахилився до нього — і вже за секунду вони обоє сміялись.
Легко. Без напруги. Наче давно один одного знають.

Я перевів погляд трохи вбік.
Вікторія стояла поруч із дівчатами — Анею і Софією.
Щось обговорювали, вона слухала, але час від часу ловила очима ту саму картину.
Як Тарас бавиться з її сином.
І кожного разу на її обличчі з’являлась тиха усмішка.
Не напоказ. А дуже щіра.
Я затримався на цьому довше, ніж планував.
Бо в цьому всьому було щось дуже просте. І дуже правильне.