Розділ 51: Тут. І зараз.

— Марко:

Я прокинувся ще до будильника.
Сон був уривчастий — із тих, коли прокидаєшся серед ночі, дивишся в стелю і знову намагаєшся заснути, а думки ходять по колу.
На годиннику сьома. У квартирі — тиша, тільки десь унизу глухо шуміли машини.
На кухні пахло вчорашньою кавою. Я машинально натиснув кнопку кавомашини, щоб знову відчути цей запах — свіжий, гіркий.
Мені потрібно було прокинутися остаточно.

Одягався довше, ніж зазвичай.
Навіть вибір сорочки здавався важливим. Смішно. Ніби від цього залежить, як піде розмова.
Я затягнув гудзик на манжеті й на секунду зупинився.
Руки трохи тремтіли.
Я відчував це хвилювання — не різке, не панічне, а глухе, стиснуте десь під грудьми.

Цей день багато що вирішить.
За ці тижні я зрозумів одне: Софія — остання людина, яку я хотів би образити. І саме це я й зробив. Закрився. Відштовхнув. Вона цього не заслуговувала.
Я не продумував, що скажу.
Не хотів звучати так, ніби підготувався заздалегідь.
Але знав, із чого почну.
З вибачення.
Я маю пояснити, чому віддалився. Чому не впустив її у свій стан. Чому обрав мовчання замість того, щоб просто бути поруч.
Ця розмова — як перехрестя. Вона покаже, куди ми підемо далі.
А я хочу одного — щоб разом.

Сьогодні я скажу їй усе. Про те, що вона для мене означає. Про те, що я вирішив.
Я вдихнув глибше. У квартирі пахло кавою і моїм парфумом.
І вперше за ці дні я не шукав, як втекти.
Я просто збирався йти до неї.

Я їхав містом, яке ще не прокинулося повністю.
Ранкові вулиці були майже порожні, і цей спокій трохи врівноважував.
Долоні ковзали по керму, а всередині відчувалось легке тремтіння.
Я не нервував так навіть перед найвідповідальнішими зустрічами.
Але зараз ішлося не про роботу.

Кілька днів тому я зайшов до Андрія.
Пам’ятаю, як стояв у дверях його кабінету, збираючись із думками.

— Я прийшов сказати, що відмовляюся від проєкту в Нідерландах, — сказав тоді.

Без пояснень. Без виправдань. Просто як факт.
Андрій кивнув і якийсь час дивився на мене.

— Я поважаю це рішення, — сказав він спокійно. — І, чесно, очікував його.

Він на мить замовк, а потім додав:

— Я не говорив тобі раніше, але є ще один проєкт. Великий. Складний. Я бачу там тебе.

Його слова відлунювали й зараз. Усередині було спокійніше.
Я залишаюся. Бо тут моє майбутнє.

Але справа була не в цьому. Я більше не ховаюсь.
Я знав, що Софія може сприйняти це рішення на свій рахунок.
І цього я допустити не міг. Це мій вибір.
Не через неї.
Для себе.
І сьогодні я їй це скажу. Поясню. І вибачусь.
За холодність. За мовчання.
Вона цього не заслуговує.
Вона заслуговує чоловіка, який не закривається,
коли важко.
Я сильніше стиснув кермо.
Я не продумував, що скажу.
Не хотів правильних слів.
Хотів сказати правду. Бо мовчати далі вже немає сенсу.
І відкладаючи, я ризикував її втратити

— Софія:


Двері відчинилися, і я не встигла навіть сказати «привіт».
Марк стояв на порозі — втомлений, трохи розгублений, але такий рідний, що в грудях щось одразу стиснулося.
У цей момент усе зайве зникло.
Образи, мовчання, ці дні напруги — ніби стерлися.
Я просто зробила крок до нього
і обійняла. Він притис мене до себе відразу — міцно, різко, ніби справді боявся відпустити.

Я скучила.
Неймовірно скучила. І я зрозуміла: він теж.

Ми стояли так у коридорі, не рухаючись.
Його руки тримали мене впевнено, важко — так, що всередині ставало трохи спокійніше.
Він нахилився, торкнувся обличчям мого волосся, і я відчула його подих — нерівний, трохи збитий.
Ніби він теж відпускав усе, що тримав у собі ці дні.

— Привіт, — прошепотіла я, не відпускаючи його.
— Привіт, промінчику… — тихо відповів він.

Голос зірвався. Я відчула, як його руки ледь помітно тремтять. І це був не той Марк, якого всі бачать. Не зібраний. Не стриманий.
А справжній. І мені хотілося бути поруч саме з таким.

— Я скучила, Марку, — сказала я тихо, піднімаючи на нього погляд. — Дуже.

Він ковтнув повітря — ніби слова застрягли десь усередині.
Ледь посміхнувся.

— Я теж… більше, ніж думав, що це взагалі можливо.

Ми зайшли всередину.
Я поставила чайник — більше, щоб зайняти руки.
Він сів за стіл і дивився на мене так, ніби боявся відвести погляд.
І цей погляд…
Він завжди діставав до мене глибше, ніж я хотіла визнавати.
Наче торкався чогось усередині, що неможливо сховати.
Навіть зараз.
Я відчула, як по шкірі пробіг легкий холодок, і серце на мить збилося з ритму.

— Я хочу пояснити, чому був таким, — нарешті сказав він. — Чому закрився.

Він провів рукою по волоссю, ніби намагаючись зібрати думки.

— Але спочатку… вибач.

Я підійшла ближче і сіла поруч. Взяла його за руку.

— Мені не потрібні вибачення, — тихо сказала я. — Мені потрібен ти.

Стиснула його пальці сильніше.

— Просто скажи, що ти тут. Що ти зі мною.

Він одразу відповів — стис мою долоню так само міцно. Його погляд не відривався від мого, і в ньому було щось таке відверте, що я навіть не змогла відвести очі.

— Я тут.

На секунду він ніби зібрався зсередини, вдихнув глибше.

— І нікуди не піду.

Я повільно видихнула, відчуваючи, як щось всередині розтискається.
І в цю мить стало зрозуміло: неважливо, що він скаже далі. Важливо, що він поруч. Що ми не розійшлися.
І все, що було між нами — біль, мовчання, страхи — більше не стоїть між нами стіною.