Розділ 50: Ми є одне в одного.

— Софія:

На роботі в центрі теж стало тихіше. Почалося те саме затишшя перед святами, коли великі події ще попереду, а між ними з’являється трохи простору для думок.
І саме в цей час я повернулася до ідеї, яка з’явилася ще кілька днів тому.

Я написала Марго.
Вона не святкувала свій день народження. Відмінила його. І це було зрозуміло.

Після всього, що сталося — інакше й не могло бути.
Тому я запропонувала інше. Не святкувати.  Не робити вигляд, що все добре. А просто зібратися разом. Поїхати за місто. Побути поруч. Без зайвих слів. Без тиску. Просто нагадати один одному, що ми є. Що ніхто з нас не залишився сам.

Марго відповіла не одразу. Але погодилась.
Я відчула, що їй це теж потрібно.
Всі ніби віддалилися один від одного за ці дні. Замкнулися у своєму. І вона це бачила. Тому й погодилась.
І одразу попросила мене допомогти — поїхати подивитися місце, щоб зрозуміти, чи підійде воно для всіх.

Я знайшла комплекс недалеко від Києва.
Це був готель серед соснового лісу — з великими вікнами, теплими терасами і відчуттям тиші, яка не тисне.
Там був ресторан з окремими залами, щоб можна було зібратися разом, не відволікаючись на сторонніх. Спа-зона, великий критий басейн, кілька варіантів відпочинку — так, щоб кожен міг знайти щось для себе.
І навіть маленький зоопарк із тваринами.
Місце здавалося затишним і продуманим до дрібниць.
Таким, де не потрібно думати, що приготувати, чим зайнятись чи як організувати час.
Просто приїхати — і видихнути.
Не бігати, не тримати все під контролем.
Бути разом, але водночас мати можливість усамітнитися, коли стане важко.

Після нашої попередньої поїздки, де ми самі готували, щось вигадували, намагалися створити атмосферу — зараз це здавалося особливо важливим.
Тоді це було про легкість і відпочинок.
А зараз — про те, щоб просто не розсипатися.
Я запланувала поїхати туди на вихідних, щоб домовитися про все на місці.
Хотілося, щоб для всіх це стало промінням світла серед усього цього мороку.

У п’ятницю ввечері я чекала Тараса біля центру. Він мав забрати мене після роботи.
Вікторія залишилася з малим, який захворів, а Ірина була у відрядженні, тому ми поїхали удвох.

— Ну що мала, готова до маленької подорожі? — усміхнувся він, відчиняючи дверцята.

Я кивнула. Втома після тижня тиснула на плечі, але я справді чекала цієї поїздки.

Дорога за місто була тихою. У машині лунала м’яка музика, і ми говорили про дрібниці: про день, про роботу, про місця, куди колись хотілося б поїхати.
Я ловила себе на думці, що поруч із ним легко.
Ніби можна не підбирати слова. І від цього ставало трохи спокійніше.

Коли ми дісталися комплексу, сонце вже сховалось за горизонт.
Територія зустріла нас запахом сосни — густим, свіжим. І холодом. Не тим легким осіннім, до якого звикаєш. А вже іншим — глибшим, різкішим. Таким, у якому відчувається: зима зовсім поруч.
Вогники ліхтарів підсвічували доріжки, а десь у далині ледь чувся шум води — мабуть, від фонтану.

Ми залишили речі й вийшли прогулятися.
Повітря було свіже, глибоке, і після міської задухи дихалося інакше — ніби кожен вдих проходив глибше, ніж зазвичай.

Я йшла повільно, вдивляючись у темні обриси дерев, у теплі відблиски світла на вікнах готелю.

— Класне місце, — сказав Тарас, засунувши руки в кишені. — Справді як острівець спокою. Сподіваюсь, всім сподобається.

Я ледь усміхнулася. Було добре почути, що він відчуває те саме.

Ми якийсь час йшли мовчки.
І це мовчання було іншим — не напруженим, не важким. Теплим. Таким, у якому не потрібно нічого пояснювати.

Ми сіли на лавку біля алеї. Листя ще трималося на деревах, але під ногами вже хрустіло сухе — темніше, холодніше, ніж кілька тижнів тому.
Я трохи замовкла, втупившись у доріжку перед собою, а потім, ніби виринаючи з власних думок, запитала:

— А ти як взагалі? Як Еллі?

Він усміхнувся — тихо, але по-справжньому тепло.

— Добре. Дзвоню їй кілька разів на тиждень. Вона мені вже розповідає, що там у неї, як справи… — він ледь хмикнув. — Вже здається такою дорослою.

Я усміхнулася у відповідь.
Було щось заспокійливе в тому, як він про неї говорив.

— Це добре, — тихо сказала я.

Ми трохи помовчали.

— До речі, — додав він, ніби згадавши, — у мене нещодавно на концерті Віка була.

Я підняла на нього погляд.

— Справді?
— Так. Я навіть здивувався. Давно її ніде не бачив. А тут прийшла… стояла, слухала.
 

Він на мить замислився.

— Їй це було потрібно.

Я кивнула.
Це відчувалося навіть без пояснень.

— Я одразу не сказав тобі, — додав він трохи тихіше. — Подумав потім, що, може, варто було тебе теж покликати… але, мабуть, тобі тоді було не до цього.

Я ледь всміхнулася.

— Мабуть, так, — сказала я після паузи. — Але надсилай мені, коли у тебе будуть концерти. Я хочу бути в курсі.

Він кивнув.

— Домовились.

Я на секунду відвела погляд. Було дивно усвідомлювати, як життя потроху повертається для інших.
Я подумала про Віку. Про те, як вона довгий час жила тільки роботою і дитиною. І як навіть вона починає виходити у світ, робити маленькі кроки назустріч чомусь новому.
І на цьому фоні ще чіткіше відчувала нас із Марком.
Наче ми обидва застрягли.
Тільки кожен — у своєму.

Прокинулась пізніше, ніж зазвичай. Було близько десятої.
Начебто виспалась, але тіло все одно відчувало втому. Після вчорашніх розмов із Тарасом і власних думок, які крутилися до ночі, голова була важка, а всередині — дивна порожнеча.
Я потягнулась до телефону й помітила повідомлення від Марка.
Надійшло ще вдосвіта.