Розділ 49: Я знаю, чого хочу.

 — Марк:

Ранкова нарада затягнулась довше, ніж планувалося.
Ми сиділи в переговорці вже майже годину — креслення, цифри, правки.

— Тут не сходиться навантаження, — сказав я, вказуючи на екран. — Якщо залишимо так, під час пікового трафіку буде просідання.
— Можемо перерозподілити, — озвався один із інженерів.
— Ні, — коротко відповів я. — Це дасть тимчасовий ефект. Потрібно перерахувати основу.

Я говорив спокійно, чітко, без зайвих слів. І вони слухали. Записували. Кивали. Підлаштовувались.
Робота йшла. Все було зрозуміло. Логічно. Контрольовано.

— Переробіть блок і скиньте мені до вечора, — додав я, закриваючи ноутбук.

Кілька коротких відповідей, рух стільців, папери.
Нарада закінчилась.

Я повернувся до кабінету і сів за стіл. Відкрив ноутбук. Пальці автоматично лягли на клавіатуру.
Ще один файл.
Ще один лист.
Ще одна задача.
І в цей момент двері відчинилися.
Андрій зайшов до кабінету, навіть не постукавши, як завжди.
У руках у нього була товста чорна папка, а в погляді — оте швидке робоче «треба поговорити».

— Тобі вже надійшов офіційний лист з Нідерландів? — запитав він, ні сіло ні впало.
— Так, кілька днів тому, — я відклав ручку, але ноутбук не закрив. — Ще не можу дати відповідь.
— Розумію. — Він кивнув. — Це непросте рішення. Але вони чекають. Скажи, коли будеш готовий.

Він вийшов так само швидко, як і зайшов, а я залишився сидіти з відчуттям, ніби мені щойно відкрили двері в кімнату, в якій я не хочу бути, але в якій уже горить світло.

Лист прийшов три дні тому.
Пам’ятаю, як тоді відкрив його — і перша реакція була миттєва: ні, не зараз. Після похорону, після всіх цих розмов і важких днів… Я не бачив сенсу знову кудись рватися. Хотів тримати близьких поруч, тримати Софію поруч. Кар’єра здавалася чимось далеким і навіть зайвим.
Але потім думка закралася з іншого боку: я ж колись цього хотів. І навіть не просто хотів — мріяв. Цей проект був би візитівкою усього, що я робив досі.

До обіду я втопив себе в роботі.
Переговори, правки у кресленнях, зустрічі.
Кілька разів ловив себе на тому, що погляд вихоплює з вікна синє осіннє небо — і я на секунду уявляю інше місто, іншу мову, інший ритм.
І в ту ж мить — обличчя Софії. Її погляд. Той, яким вона дивилась на мене, чекаючи тепла. А я відсторонювався.

Після роботи я поїхав у спортзал.
Хотілося фізично вигнати з себе цю напругу.
Щоб голова стала чистішою.
Тренування йшло як завжди — рівно, по відпрацьованій схемі.
Поки хтось не зачепив мене плечем. Може, випадково. Може, ні.

— Дивись, куди йдеш, — кинув я різко.
— Спокійніше, чувак, — відмахнувся він.
— Не кажи мені, що робити, — вирвалося занадто грубо.

Занадто голосно. Я помітив, як тренер на іншому кінці залу підняв голову.
І тільки тоді зрозумів, що це вже не про нього.
Ця дрібниця вибила мене сильніше, ніж мала б.
Я дочекався, поки він відійде, і повернувся до вправ.
Але вже не міг зловити той самий ритм.
У грудях зібрався тугий клубок злості.
Не на нього. На себе. На все. На те, що я зараз як оголений нерв. Будь-яке слово. Будь-який рух.
Іскра.

Повертаючись додому пізно ввечері, я подумав: так далі не можна.
Життя коротке. Якщо я відмовлюся від цієї можливості — не пробачу собі. Але якщо поїду — можу втратити її. І я не говорю з Софією не тому, що не довіряю, а тому, що не знаю, чого хочу сам.

Кілька днів без неї показали, наскільки я закрився. Я віддалився, і вона це відчула. Не наполягала, не вимагала розмови — просто ніби занурилася у свою роботу, у свій світ. І саме цю тишу було найважче витримувати.
Я згадав вихідний, коли вона повернулася після зустрічі з Тарасом. У її очах було тепло. Усмішка — жива, щира. Не для мене.
Подарована кимось іншим. І це вдарило сильніше, ніж будь-які слова.
Не тому, що вона щось зробила не так. А тому, що я сам не дав їй того, що вона шукала.
Це усвідомлення засіло десь під шкірою.
Я не хотів так жити. Я хотів бути поруч. Бути тим, хто дає їй це тепло. А не тим, поруч із ким вона вчиться жити без нього.

Я знову повернувся думками до цього листа.
Нідерланди.
Ще кілька місяців тому я б не вагався. Це був шанс, про який не думають — його беруть. І частина мене все ще хотіла цього. Хотіла цього виклику. Цього рівня. Цього відчуття, що ти рухаєшся вперед.
Я подумав… а що, якщо запропонувати їй поїхати зі мною?
І одразу ж відкинув цю думку.
Це не вибір. Це тиск. Це означає поставити її перед тим самим, перед чим стою я: або я, або її життя тут.
І я не мав права змушувати її це вирішувати.
Якщо щось і має бути — це має бути моє рішення.
Чітке. Без «а раптом». Без «подивимось».

Я зупинився на світлофорі, дивлячись на порожню дорогу перед собою.
Я вкотре обдумував усе. Але цього разу слухав себе по-справжньому.
Без втечі.
Без роботи.
Без виправдань.

Я її кохаю.

Не так, щоб «спробуємо». Не так, щоб «як вийде».

А так, що не хочу життя, в якому її немає.

І якщо відповідати чесно самому собі…

Я переживу, якщо втрачу цей шанс.
Навіть зможу почати все спочатку.
Але я не переживу життя, в якому її немає.

Я видихнув, відчуваючи, як всередині з’являється ясність.
Тому я вирішив.
Поговорити з нею. Відверто. Без замовчувань. Без півтонів.
Сказати, що вона для мене значить. Розповісти про пропозицію з Нідерландів.
Я скажу їй усе.
І запропоную залишитися зі мною назавжди.
По-справжньому.
Не знаю, як саме я це зроблю.
Але я більше не хочу тікати — ні від себе, ні від неї.