Розділ 48: Відстань, яка відчувається.

— Софія:

Останні два дні після похорону були важкими.
Навіть для мене. Хоча втрату переживав Марк, я відчувала, як це горе просочується всюди.
У розмови. У паузи. У погляди.
Навіть коли ми про це не говорили.

Я писала Ані щодня. Коротко. Щоб вона знала, що не одна.
Не наполягала на відповідях. Просто залишала своє «Як ти сьогодні?» десь у тиші її телефону.

Наступні дні я занурилася в роботу з головою.
Почався тижневий мотиваційний захід для молоді, і кожен день був розписаний по хвилинах: виступи, зустрічі, перевірка локацій, нескінченні уточнення з командою.
І паралельно — думки про Марка. Чи встиг він поїсти. Чи не перевтомлюється.
Він відповідав рідко. Але я знала — це не байдужість.
Він просто весь у роботі.

І я розуміла це.
Бо коли помер мій тато, мені теж не хотілося ні з ким говорити. Нічого пояснювати. Нічого проживати вголос.
Тільки тиша. І щоб ніхто не торкався цієї рани.

Назар не був для мене родичем. Але для Марка він був більше, ніж просто друг. І ця втрата для нього — як втрата члена сім’ї.

Вечори, коли ми бачилися, були тихими. Без гучних розмов. Без сміху. Ми просто були поруч.
Дивилися фільм. Іноді навіть не додивляючись — засинали в одній кімнаті. Кожен — зі своїми думками.

Я ловила себе на бажанні постійно дзвонити йому, навіть удень. Без причини. Просто почути його голос. Але стримувалась. Знала: зараз йому потрібна робота, щоб відволіктися. А не мої запитання.

Зустріч із психологом того тижня була зовсім іншою.
Мені не хотілося нічого розбирати. Не хотілося копатися в подіях чи власних реакціях.
Ми більше мовчали, ніж говорили.
Іноді вона ставила короткі запитання.
Вони були схожі на маленькі камінці, кинуті у воду —
щоб подивитися, як розходяться кола.
І я просто спостерігала за цими колами в собі.
Час від часу щось озвучувала. Не для аналізу.
Просто щоб це перестало бути тільки всередині.
І цього разу цього було достатньо.

Минуло близько двох тижнів після похорону.
Це була перша неділя, коли ми з Марком залишилися удвох. Без зустрічей. Без роботи. Без чужих дзвінків.

Я прокинулася раніше за нього. Тихо спустилася на кухню, щоб зробити каву і сніданок.
Хотілося, щоб цей ранок був легшим. Хоч трохи. Настільки, наскільки ми зараз могли собі це дозволити.

Але Марк майже не відривався від ноутбука. А коли закривав його — одразу брав телефон. Повідомлення. Дзвінки. Знову повідомлення.

У квартирі було тихо. Але ця тиша не була затишною.
Вона була важкою. Густою. Ніби її можна було відчути на дотик.
Я ловила його погляд. Короткий. Відсторонений.
Ніби він дивився не на мене — крізь мене.
І було відчуття, що він не просто переживає втрату.
Що в ньому відбувається щось більше. І ця внутрішня боротьба забирає в нього все.

До вечора мені стало тісно в цих чотирьох стінах.
Я написала Вікторії і Тарасу. Хотілося просто вийти.
Подихати іншим повітрям.
Вікторія не змогла — не було з ким залишити малого.
Залишився Тарас.
Я не уточнювала цього Марку.

— Я ввечері зустрінуся з друзями, — сказала я, стоячи в дверях його кабінету.

Він підняв очі від екрана. Подивився на мене. Той самий спокійний, рівний погляд.

— Звичайно, йди. Тобі це треба.

Можливо, він справді так думав. Але в цій простій фразі було щось інше. Невимовлене.
І я вперше чітко відчула: між нами з’являється відстань. Навіть коли ми поруч.

Ми зустрілися біля маленької кав’ярні неподалік від мого дому. Тарас уже чекав. У руках — два стаканчики з кавою.
Запах свіжозмеленої арабіки одразу огорнув теплом.
Ніби намагався відігріти після цих холодних, тихих днів.

— Дякую, — взяла я свій стаканчик.

І відчула, що навіть цей простий жест зараз важить більше, ніж будь-які розмови.
Ми рушили у бік скверу. Я почала говорити майже одразу. Про останні дні. Про цей холод між нами з Марком. Про те, як важко підібрати слова, коли він ніби закрився повністю.
І навіть про себе.
Про те, що іноді я теж віддалялась — ховалася в роботу, втому, нескінченні справи.
Я розуміла його потребу в тиші. Але не в такій. Не в тиші, яка віддаляє.
Ми вийшли на алею, і розмова потекла ще вільніше.
Я говорила майже без пауз. Ніби боялася, що якщо зупинюся — то більше не зможу.
Тарас більше слухав. Іноді кидав короткі фрази.
Але не перебивав.
Коли ми дійшли до лавки під старим кленом, я опустилася на неї і закрила обличчя руками.

— Я не знаю, що далі робити… — тихо сказала я. — Не хочу відчувати цей холод між нами. Не знаю, як до нього підійти. Він…

Я видихнула.

— Наче брила льоду.

Він кілька секунд мовчав, дивлячись кудись убік, ніби підбирав слова.

— Мала послухай… ти зараз намагаєшся його витягнути з цього.

Я тихо видихнула, дивлячись у свій стаканчик.

— А що мені ще робити…

Він глянув на мене коротко, уважно.

— Бути поруч. Але не тягнути його силою.

Я провела пальцем по кришці стаканчика, навіть не помічаючи цього руху.

— Він просто закрився. Я не розумію, як до нього підійти.

Тарас зробив ковток кави, на мить замислився.

— Він зараз у себе в голові. З усім цим. Зі своїми демонами.

Я підняла на нього погляд.

— І я нічого не можу з цим зробити… так?
— Не можеш, — спокійно сказав він. — Поки він сам не захоче з цього вилізти.

Я гірко всміхнулась.

— Клас. Дуже обнадійливо.

Він теж ледь посміхнувся, але швидко відвів погляд.

— Я не про це. Просто не ламай себе об це.

Я підняла на нього очі.

— Легко сказати.
— Я не казав, що легко, — тихо відповів він. — Але ти ж теж не зникла.