Розділ 47: Те, що не встигли.

— Марк:

Пройшло кілька днів.
Уперше за цей час я сидів на кухні сам.
Без постійних дзвінків, поїздок, підписів на документах і нескінченної біганини між лікарнею, моргом і ритуальною службою.

Сьогодні до Ані приїхала сестра.
Батьків у неї давно не було. І Назар був єдиним, хто в неї був. Тепер — не стало і його.
Я залишив її з сестрою.

Уперше за ці дні.
Бо до цього просто не міг піти.
Вона трималася лише тому, що я був поруч.
І я не мав права зламатися поруч із нею.

Софії, Дмитру, батькам і всім іншим я повідомив про Назарову смерть ще в перший день.
Але розмов уникав.
На повідомлення Софії відповідав коротко. Сухо.
Навіть тоді, коли відчував, як її слова намагаються пробитися крізь цей камінь у мені.

Я не міг дозволити собі зараз відчути все це.
Тримав усередині.
Стискав.
Ховав.
Ніби це могло втримати мене від того, щоб розсипатися.

Я сидів із чашкою вже холодної кави.
Дивився у вікно.
І навіть не бачив, що там.
Коли пролунав дзвінок у двері.
Я не одразу відреагував.
Дзвінок повторився.
Я підвівся і пішов відчиняти.
Без думок.
Просто на звук.
Відчинив.

Софія стояла на порозі.
Без слів.
Без запитань.
Тільки з цим поглядом — теплим, живим.
Тим, від якого я зараз хотів відвернутися найбільше.
Вона зробила крок вперед.
І просто обійняла мене.

Я застиг.
А потім — ніби щось обірвалося всередині.
Уперше за ці дні я дозволив собі відпустити.
Відчув, як руки самі стискають її сильніше.
Ніби боявся втратити і її теж.
Її тепло тримало мене на поверхні.
Не даючи остаточно зірватися у безодню, у яку я повільно падав усі ці дні.

І все, що я стримував — біль, злість, безсилля, розпач — прорвалося.
Я притулився обличчям до її волосся. І вперше за ці дні просто заплакав.
Без слів.
Без пояснень.
Без спроб зібратися.
Просто стояв посеред коридору і ламався.
Її руки не відпускали. І цього було достатньо.
Вона нічого не говорила. І не треба було.
Ми й так усе розуміли.

На кухні запахло м’ятою.
Софія наливала окріп у чашки, а я сидів навпроти й дивився на неї.
Вона рухалася спокійно, тихо. Ніби знала: будь-який різкий звук зараз може зламати мене знову.
І я розумів — як би я не боявся цієї зустрічі, вона була єдиною, хто мені зараз потрібен.

Вона поставила чашку переді мною.
Сіла поруч.
Помовчала.

— Я говорила з Анею… Вона тримається. Дуже сильна. І каже, що буде жити заради малюка. І заради пам’яті Назара.

Я мовчав.
Стискав чашку в руках, ніби це могло втримати мене тут, у цьому моменті.

— Дмитро розповів мені… — продовжила вона тихо. — Назар хотів зробити їй пропозицію. На їхню річницю.

Я підняв погляд.
І в цей момент вперше за ці дні стало нестерпно ясно:
ми не говорили.
Я уникав її.
Уникав розмов.
Уникав пояснень.
І тепер вона дізнавалася про все — не від мене.

— А вона… — Софія на мить замовкла, ковтаючи клубок у горлі. — Вона теж готувала сюрприз. Хотіла сказати йому, що вони стануть батьками.

Її слова повисли в повітрі. І з кожною секундою ніби входили глибше.

Перед очима постала Аня. І Назар.
Живий. Усміхнений.
З тим поглядом, коли він говорив про майбутнє, ніби вже тримав його в руках.
І все це розсипалося.

Бо він так і не отримав найціннішого — почути “тату”.

У грудях знову піднявся той глухий біль. Стискав. Не давав вдихнути глибше.
І разом із ним — страх.
Тихий. Холодний.
Що одного дня тобі теж можуть не дати почути найважливіші слова.
Побачити найважливіші миті.
І ти просто не встигнеш.

— Я повідомив про похорон усіх, кого знав… — сказав я тихо, більше в порожнечу, ніж їй. — Родичів у нього небагато, але друзів багато. Його батько прилетить завтра… Мами вже кілька років немає. Марго теж повернеться зранку.

Софія слухала.
Не перебиваючи.

Я подивився на неї довше, ніж збирався.

— Дякую, що ти тут, — сказав я.

Голос трохи зрадницьки зірвався.
Я на мить заплющив очі, ніби підбирав слова.

— Що не відвернулася.

Пауза.

— Я боявся цього моменту.

Короткий вдих.

— Боявся, що не зможу це приховати.

Я не уточнював що саме. І так було зрозуміло.
Вона лише ледь посміхнулася.
Поклала свою долоню на мою.
І в цю мить я зрозумів: приховувати вже й не потрібно.

Похорон.

Сіре небо важко нависало над кладовищем.
Навіть вітер здавався втомленим.
Дощу не було, але земля була вологою, і кроки тонули в тихому чавканні.
Люди стояли майже нерухомо, притискаючи до себе чорні парасолі.

Аня тримала батька Назара під руку.
Але я бачив — вона ніби не тут.
Її погляд упирався в землю.
У те місце, куди опускали труну.
І тільки коли кришку закрили, вона здригнулася.
Різко.
Ніби холод пройшов крізь неї.

Я стояв поруч.
І не знав, чи маю право доторкнутися.
У такі моменти навіть найближчі губляться.
Не розуміють, як бути.
Ми всі виглядали однаково.
Ніби шукаємо в повітрі точку опори.
Якої тут просто не існувало.

Я тримав руку Софії.
Міцно.
Ніби це єдине, що ще не дає мені розсипатися.

Я подбав, щоб місце після похорону було тихим.
Без зайвої метушні.
Невеликий зал у місцевому готелі.
Теплий. Світлий. Низький гул розмов, запах кави і свіжого хліба.
Люди заходили, сідали невеликими групами.
Хтось говорив. Хтось мовчав.