Розділ 46: Порожнеча.

 — Марк:

Була вже дев’ята вечора, коли я виїхав.
Затримався в офісі, розгрібаючи справи, які відкладав увесь тиждень через мою часткову відсутність.
На вулиці ливень заливав дороги. Фари машин розмазувалися в мокрому асфальті.
Я подумав, що добре було б, якби завтра була нормальна погода.
Хотілося, щоб усе пройшло так, як ми планували. Без казусів.

Телефон завібрував. Аня. Я відповів одразу.

— Привіт.
— Марку, ти з Назаром?

Її голос був напружений. Занадто.

— Ні, ми сьогодні не бачилися.
— Він казав, що зустрінеться з тобою… Я вже кілька годин не можу до нього додзвонитися. Його немає вдома.

Я на секунду замовк. Вона не знає. Звісно, не знає.

— Може, затримався, — сказав спокійно. — У нього сьогодні ще справи були.

Я сам же й подумав: він міг просто затягнутись із підготовкою.
Останні дні були завалені всім підряд.

— Я наберу його. Якщо що — скажу тобі, добре?
— Добре… — але в її голосі спокою не стало більше.

Я скинув виклик і одразу набрав Назарa.
Раз.
Другий.
Тиша.
Я зітхнув і набрав Дмитра.

— Ти Назару не дзвонив?
— Ні. А що?
— Аня хвилюється, він позазоною.
— Та напевне збігався. Ми сьогодні не бачились. В день говорив з ним. Він же мав о дев’ятій забрати в ювеліра обручку з гравіюванням.

Я глянув на годинник.
Дев'ята п'ятнадцять. Нормально. Я видихнув.

— Добре, зрозумів.

Скинув.
Мабуть, просто затримався. Або телефон сів.
Я знав, куди їхати.
Ми разом обирали це місце, обговорювали гравіювання.
Я розвернув машину і натиснув на газ. Ювелірна була недалеко.
Якщо він ще там — я його знайду.

Коли під’їжджав, спершу побачив світло.
Мигалки.
Поліція.
Дві машини перекривали частину вулиці.
Щось різко стиснулося всередині.
Я навіть не одразу зрозумів, чому.
Поки не побачив авто.
Занадто знайоме.

Назарове.

Я різко загальмував.
Двері навіть не закрив — вийшов під проливний дощ.
Холодна вода миттєво промочила одяг, стікала по шиї, по спині, але я цього майже не відчував.
Підійшов ближче.
Стрічка. Світло. Люди.

— Сюди не можна, — одразу зупинив поліцейський.
— Це мій друг, — коротко кинув я. — Машина його.

Він щось почав говорити про протокол, про обмеження.
Я не слухав.

— Де він? Де водій машини?

Погляд у погляд.

— Їх забрала швидка.
— Куди?

Кілька секунд.

— Говори бляха.
— Центральна лікарня.

Я кивнув і навіть не подякував.
Розвернувся і пішов назад.

Сів у машину, руки на кермі були мокрі — чи то від дощу, чи вже не тільки.
На секунду заплющив очі. Зібрався. Дістав телефон.
Набрав Аню.
Вона відповіла майже одразу.

— Марку? Ти знайшов його?

Я на мить заплющив очі.

— Їдь у центральну лікарню.

Коротка пауза.

— Назар потрапив в аварію. Його вже туди відвезли.

Тиша.

— Я теж їду.

Я скинув виклик, не чекаючи відповіді.

По дорозі зникло все.
Плани. Розмови. Завтра.
Була тільки дорога.
І одна думка — я мав бути поруч…

У приймальному відділенні запах антисептику різав горло.
Медсестра сказала, що його вже відправили на операцію.
Ми з Анею сиділи в холодному коридорі, спершись спинами на стіну.
Вона закривала обличчя руками і тихо схлипувала.
Час розмився.
Я не розумів, скільки ми тут — хвилини чи години.

Уперше за багато років я відчував повну безсилість.
Ніби всі мої вміння — вирішувати, планувати, передбачати — залишились десь за дверима операційної.

Думки ходили колами.
Заплутані. Болючі.
Чому я сьогодні не поїхав з ним?
Він казав, що впорається сам. Звичайно.
Може, він був виснажений, як і я.
Може, просто хотів закрити все без зайвого шуму.
Але якби я був поруч — чи сталося б це?

Я прокручував цей день по кадрах.
Знову і знову.
Намагаючись знайти ту мить, де можна було щось змінити.
І щоразу впирався в порожнечу.

Вийшов у коридор, де ловив слабкий мобільний сигнал, і набрав Дмитра.

— Сталася аварія. Назар зараз на операції. Дізнайся, що трапилося, і розберися з усім, що можна.

Я не став пояснювати більше.
Повернувся на своє місце.
Відкрив телефон.
Довго дивився на екран. Пальці зависли над клавіатурою — жодне пояснення не здавалося доречним.
Я написав Софії коротке повідомлення:

"Сьогодні не зможу приїхати. Вибач."

Без пояснень.
Ніби якщо не сказати більше — це ще не стане реальністю.
Я заплющив очі, притулився потилицею до холодної стіни. У голові — шум. І жодної відповіді.
Я не знав, скільки ми там сиділи.
Час розтягувався, важкий і тягучий.
Кожен тихий вдих Ані поруч віддавався в мені тупим болем.
Вона щось шепотіла, майже беззвучно:

— Все буде добре… так не може бути… все буде добре…

Я поклав руку їй на плече.
Відчув, як вона напружена — вся, до межі.
Ніби тримає всередині крик, який не може вирватись.

Двері відчинилися. Через якийсь час.
Лікар у зеленому халаті вийшов у коридор і повільно зняв маску. Його погляд ковзнув по нас.
І в коридорі стало так тихо, що чути було лише віддалені кроки і рівний шум вентиляції.
Він глибоко зітхнув.

— Мені дуже шкода… ми зробили все, що могли. Він не вижив.

Аня наче зламалася — впала на коліна, закривши обличчя руками, і закричала так, що люди в коридорі зупинилися.
Хтось відвернувся.
Хтось застиг, не знаючи, куди подіти очі.
Я одразу опустився поруч.
Притиснув її до себе, обійняв, не даючи їй впасти ще нижче.
Вона захлиналася плачем, хапала повітря, стискала мене так, ніби це єдине, що ще тримає її тут.