Розділ 45: Ти в моїх думках.

— Марк:

Вихідні промайнули тихо й по-домашньому — так, як іноді хочеться найбільше. Я насолоджувався кожною хвилиною поруч. Не міг просто пройти повз, не торкнувшись, не міг не милуватися її усмішкою. Я відчував таку легкість, ніби для мене немає нічого неможливого.
 

У неділю черга була за моїми батьками. Ми з’їздили до них на обід, а потім вирішили прогулятися селом. Зайшли у ту саму кав’ярню на розі, де вперше побачилися після багатьох років, і, хоч тепер там з’явилися нові деталі інтер’єру, я все одно бачив перед собою її погляд — змішаний із розгубленістю й теплом.
 

Понеділок повернув у звичний ритм: справи, дзвінки, пошта. Я переглядав кошторис по одному з об’єктів, розмірковуючи, чи встигну підготувати звіт до середи, коли у двері мого кабінету хтось постукав. Глянув на годинник — обід. І вже за мить у дверях з’явився Назар, тримаючи в руках дві чашки кави.

— Маєш хвилину? — спитав він, заходячи.
— Для тебе? Та хоч годину, — кивнув я, забираючи одну. — Що трапилось?
— Не трапилось. Планую. — Він опустився в крісло навпроти й ледь помітно всміхнувся. — Через два тижні у нас із Іриною чотири роки, як разом. Я хочу зробити їй пропозицію. Але… — він зробив паузу, подивився на мене, ніби перевіряючи реакцію. — Не просто. А щоб вона запам’ятала на все життя.

Я підняв брову.

— І що ти вигадав?
— Квест. — Назар заговорив швидше, і в його голосі з’явився азарт. — Кілька локацій, кожна з підказкою, з чимось нашим. Перша — місце, де ми познайомилися. Друга — де вперше були на концерті. Третя — де вона сказала, що я “трохи кращий, ніж здаюсь”. — Він засміявся, і я теж не втримався. — А фінал… фінал — це оглядовий майданчик на даху. Вид на все місто, захід сонця. Там я стану на коліно.

Я кивнув, зробив ковток кави.

— Амбітно, — визнав я. — Але як ти це все встигнеш?
— Тому й прийшов. Потрібна допомога.

Я на мить затримав на ньому погляд.

— Знаєш, якби мені тоді сказали, що ми з тобою будемо сидіти й обговорювати, як ти робитимеш пропозицію… я б не повірив.

Назар хмикнув.

— Я теж. Особливо після того, як ти мало не розніс той ринг.

Я усміхнувся краєм губ.

— А ти виглядав як людина, яка максимум утече.
— Та пішов ти, — коротко відмахнувся він, але без злості.

На секунду повисла тиша. Легка, дружня.

— Радий за тебе, — сказав я вже спокійніше.

Він кивнув.

— Дякую.

У двері постукали вдруге, і до кабінету зайшов Роман.

— Я, здається, вчасно? — він глянув на нас і присів збоку.
— Якраз, — підхопив Назар. — Хочу, щоб ти відповідав за фінал. Я вже забронював майданчик, але треба все погодити: оплату, декор, світло, фуршет. І ще — щоб люди там були готові вчасно.
— Легко, — відповів Роман. — Все зроблю як треба, друже.
— А ми з Марком беремо на себе все інше, — Назар перевів погляд на мене. — Подарунок, квіти, каблучку… І, так, Марку, не давай мені вибрати щось банальне. Я хочу, щоб це було ідеально.

Я кивнув, відчуваючи, як усередині піднімається тепле хвилювання за друга. Назар світився від передчуття, і в цьому було щось дуже правильне.
Ми ще хвилин двадцять сиділи, жартуючи й розписуючи план квесту, поки не настала пора повертатися до роботи.

Ранок вівторка почався зі зустрічі з підрядником на об’єкті — обговорювали терміни, уточнювали технічні деталі. Ледь закінчили, зателефонував Назар:

— Маєш час? Треба забрати замовлення для однієї з локацій.

За годину ми вже стояли в майстерні, оглядаючи готові дерев’яні таблички з гравіюванням — підказки для його квесту. Назар світився, як дитина, і я ловив себе на думці, що давно його таким не бачив.

— Ти серйозно все це придумав? — я покрутив одну з табличок у руках.
— А як інакше? — він усміхнувся. — Вона ж у мене не проста.

Я хмикнув.

— Це я вже зрозумів.

Він на секунду замовк, а потім тихіше додав:

— Хочу, щоб вона відчула… що це назавжди.

Я нічого не відповів. Але кивнув.

Наступні дні ніби злились в один. Ми зустрічались уривками — між моїми виїздами, його справами, постійними дзвінками. Домовлялись, змінювали, знову переробляли.
І в якийсь момент я впіймав себе на думці, що мені це подобається.
Не сам процес.
А те, як він у це занурений.
 

Ми сиділи в машині після чергової зустрічі, коли Назар раптом сказав:

— Знаєш… якби батько це побачив, сказав би, що я знову займаюсь дурницями.

Я глянув на нього.
Він усміхнувся, але якось інакше.

— Йому завжди здавалося, що я маю бути “як треба”. Бізнес, справа, стабільність. А я… — він знизав плечима. — Я просто не хотів жити його життям.

Я пам’ятав, як це виглядало.
Їхні постійні сварки. Його різкі слова. І те, як Назар одного разу просто перестав приїжджати додому.

— Ти ж знаєш, — сказав я спокійно. — Ти зробив правильно.

Він кивнув.

— Знаю. Просто… важко було.

Пауза.

— Добре, що тоді з’явилась Аня.

І тут він уже усміхнувся по-справжньому.

З Софією ми бачилися вечорами.
Іноді ненадовго. Іноді просто щоб посидіти поруч.
Я ловив себе на тому, що хочу бути з нею більше, але постійно щось відволікало.
Одного разу я навіть пообіцяв кудись поїхати разом… і в останній момент скасував.
Вона нічого не сказала.
Але я відчув.

Кілька днів потому ми з Назаром поїхали обирати каблучку. Він довго розглядав варіанти, зважував деталі, мовчав.

— Головне — не переборщи, — сказав я, дивлячись, як він уже вдруге повертається до одного й того ж стенду.

Він глянув на мене.

— Я тебе знаю. Ти зараз спробуєш зробити “ідеально” настільки, що це буде занадто.

Назар хмикнув.