Розділ 44: Серед своїх.

— Софія:
 

Я зібралась раніше, ніж потрібно. Ще раз глянула на себе в дзеркало, поправила волосся, сережку.
І усміхнулась. Від того, що він скоро приїде.
Минуло всього кілька годин, як ми розійшлись.
А мені вже його не вистачало.
Його рук.
Його погляду.
Того, як він дивиться — ніби більше нічого не існує.
Я провела пальцями по кулону на шиї і тихо видихнула. Мені ставало мало часу з ним.
Навіть коли він поруч.

Коли він написав, що під’їжджає, я вже була біля дверей.
Вийшла з під’їзду — і одразу побачила його.
Він стояв біля машини, сперся на дверцята, ніби просто чекав.
Темні джинси, светр, пальто. Нічого особливого.
Але на ньому — все виглядало інакше. Зібрано. Чітко.
І небезпечно красиво.
Я на секунду зупинилась. Бо цей погляд — він уже був на мені.

Він повільно відштовхнувся від машини і підійшов ближче.
Дивився так, ніби я щойно з’явилась перед ним вперше.

— Що? — тихо усміхнулась я.

Він затримав погляд на моїх губах, потім знову підняв його до очей.
І сказав:

— Ти.

Я ледь нахилила голову.

— І що «я»?

Він зробив ще півкроку ближче.

— Просто ще раз нагадую собі, що ти моя.

Від цього всередині щось різко стиснулося. І так само різко розлилось теплом.

— Самовпевнено, — тихо сказала я.
— Чесно, — відповів він, навіть не усміхаючись.

І в цьому було більше, ніж у будь-якому компліменті.

Я сіла в машину, і щойно двері зачинились — він нахилився ближче.
Короткий дотик до моєї руки. Але цього вистачило, щоб знову згадати, як він тримав мене зовсім не так давно.

Дорогою ми говорили про щось просте, але я майже не слухала слова. Я ловила його голос.
Його інтонацію.
Його погляд, який час від часу ковзав до мене.
І кожного разу в ньому було щось небезпечне. Те, що я вже знала. І до чого вже звикала.

Коли машина зупинилась біля ресторану, я зробила глибший вдих.

— Хвилюєшся? — тихо спитав Марк.

Я усміхнулась.

— Трохи.

Він нахилився ближче, пальці торкнулись моєї руки — вже не випадково.

— Я поруч.

Я не сумнівалась.

Ми вийшли з машини. Я поправила пальто, провела рукою по волоссю і ще раз глянула на нього.
Бо поруч із ним це вже не просто «зустріч».
Це — разом.

Ресторан був напівтемний, із м’яким жовтим світлом і тихим фоном музики.
За столом уже сиділо кілька людей, і мені здалося, що вони всі якось відразу поглянули на нас.
Підходячи ближче, я трохи занервувала.
Але в ту ж секунду відчула, як Марк поклав руку мені на спину — легко, майже непомітно, ніби заспокоюючи.
І я одразу зрозуміла: він поруч.
Ми підійшли до столу, і Марк ніби одразу розслабився. Усміхнувся, почалися короткі привітання, обійми, жарти.
Він був зовсім інший тут. Живий. Свій.
І мені від цього стало спокійніше.

— Знайомтесь, — сказав він, повертаючись до мене.

Дмитро — високий, з тією самою впевненістю «альфа», яку неможливо не помітити. Його погляд трохи нагадував мені хижака, який вивчає, але водночас посміхається — так, щоб не злякати.

Марго — яскраво-руде волосся, трохи хвилясте, гострі риси обличчя, впевненість у кожному русі. Вона трималася так, ніби знала про Марка більше, ніж я могла собі уявити. Я розуміла, що вони друзі багато років, але її погляд усе одно трохи мене насторожив.

Назар — світлі очі, тепла усмішка, і такий вираз, ніби він щиро радий мене бачити. У нього була якась внутрішня доброта, від якої ставало спокійно.

Аня, його дівчина, — така сама світла. М’які жести, легкий сміх, який хотілося слухати. Вона потиснула мені руку й сказала:

— Нарешті ми познайомились. В нашій «дівчачій» команді поповнення.

Я відчула, що саме з ними мені буде найпростіше.

— То, Софіє, чим ти займаєшся? — усміхнулася Аня. — Марк щось казав, але дуже розмито.
— Це в його стилі, — тихо підсміхнувся Назар.

Я теж усміхнулась.

— Працюю в молодіжному центрі. З підлітками, в основному. Організовуємо програми, працюємо з різними ситуаціями… інколи доволі непростими.
— О, — протягнув Дмитро, трохи нахилившись вперед. — То ти ще й нервова система у вас у парі.
— Є таке, — відповіла я спокійно. — Хтось же має балансувати.
— Не заздрю, — кинула Марго, підперши підборіддя рукою. — З Марком інакше ніяк.
— Це ти ще м’яко сказала, — додав Назар.

Дмитро відкинувся на спинку стільця, посміхнувся:

— Софіє, уяви його на роботі. У нього навіть хаос організований.
— І кава за розкладом, — підхопила я, глянувши на Марка.

Він перевів на мене погляд, ледь примружившись.

— І ти після цього ще жива?

Я тихо засміялась.

— Я намагаюся його трохи псувати.
— У якому сенсі? — одразу зацікавилась Аня.
— Змушую іноді запізнюватись, — знизала плечима я. — Поки мій рекорд — хвилин десять.
— Брехня, — спокійно вставив Марк. — П’ять. І я потім надолужив.
— Ну от, — розвела руками я. — Працюю над цим.

За столом засміялись.

— Ми, до речі, такого Марка рідко бачимо, — сказав Назар, глянувши на мене з усмішкою. Розслаблено.

— Значить, є шанс, що будемо частіше, — додала Марго, ковзнувши поглядом між нами.

Я нічого не відповіла, тільки глянула на Марка. Його погляд говорив достатньо.
Під столом він ледь торкнувся мого коліна.
Коротко.
Але так, що я одразу відчула — він тут. І він насолоджується тим, що я теж.

— Марк:

Ми вийшли на терасу чоловічою компанією.
Дімон одразу дістав пачку, Назар відмахнувся,
а я просто хотів трохи прохолоди після теплого, майже камерного столу.

— Ну що, Марко, — Назар підморгнув, відпив ковток води, — коли вже гуляємо на твоєму весіллі?
— Ти починай, а там подивимось, — ухилився я, знаючи, що він давно до цього йде.