Розділ 43: Я більше не відпущу.

— Марк:

Я приїхав раніше.
На стоянці перед молодіжним центром було майже порожньо. Кілька кленових листків ковзали асфальтом під ногами.
Я сперся на двері машини, дивлячись на вхід.
Коли автобус нарешті з’явився, я вже не відводив погляду. Люди один за одним виходили — рюкзаки, пакети, термоси, шум, сміх.
Я шукав її одразу. І помітив ближче до кінця.
Промінчик.
Вона спустилась з кількома речами в руках. Трохи втомлена. Але щаслива. З тим самим світлом в очах, яке не можна підробити.
Я затримав на ній погляд, просто дивлячись.
Запам’ятовуючи.
Вона побачила мене — і усміхнулась. І всередині одразу стало тепліше.

— Привіт, — сказала, підходячи ближче.

Я обійняв її. Сильно притиснув до себе і нарешті видихнув.
Долоня лягла на спину, трохи нижче, ніж просто «по-дружньому». Я затримав її там на кілька секунд. Хотілось притягнути ще ближче. Забрати від усіх.
Я стиснув її сильніше, але змусив себе зупинитись.
Навколо були люди.
Вона відповіла коротко, але тепло. Без поцілунків.
Я це зрозумів одразу. І прийняв. Але бажання нікуди не зникло.

— Я рада, що ти приїхав, — сказала вона тихіше.
— Я теж.

І цього разу в моєму голосі було більше, ніж просто слова.

— Тут є кілька людей, які живуть по дорозі… можемо підкинути?
— Скільки?
— Троє.
— Гаразд.

За кілька хвилин до нас підійшли троє.
Хлопець — років шістнадцять, мовчазний, з серйозним поглядом. І дві дівчини — одна в шкіряній куртці, з яскравим волоссям, інша — темна, різка, з браслетами на зап’ястках.
Короткі «привіт». Речі в багажник.

— Це твій? — кинула дівчина в куртці, нахилившись до Софії.
— В сенсі?
— Ну він так дивиться на тебе.

Софія ледь усміхнулась:

— Його звати Марк.
— Ну ок, хай буде Марк, — знизала плечима інша. — Просто прикольний.

Я почув. Але не подав виду.

У машині вони швидко освоїлись.

— Слухай, Марк, а тобі скільки років? — спитала та, що з браслетами.
— Тридцять.
— А мені сімнадцять. Це вже не така велика різниця.

Я усміхнувся краєм губ. Кинув короткий погляд на Софію. Вона ледь напружилась. Я торкнувся її ноги, ледь стиснув — і вона наче затримала дихання.

— Ми з Софією разом, — спокійно сказав я. — Тому вибач.
— Ну так би й одразу, — буркнула одна з дівчат, закочуючи очі.

Влад, який сидів поруч, мовчав. Потім несподівано:

— Ви з нею давно?

Я на секунду замислився.
Подивився вперед.

— Достатньо.

Коротко.

— Але справа не в тому, скільки.

Я перевів погляд на Софію.

— Важливо, що вона — моя.

Вона подивилась на мене швидко. І я це відчув навіть боковим зором.

У машині стало тихіше. Не напружено — інакше. І я зрозумів, що іноді слова все-таки потрібні.
Навіть якщо ти звик мовчати. Бо деякі речі краще сказати один раз — ніж не сказати взагалі.

Я увімкнув тиху музику. Дорога пролягала знайомими вулицями.
Софія сиділа поруч — іноді поправляла плед, іноді крутила кулон пальцями. Я краєм ока ловив ці рухи.
Занадто добре знав, як це на неї схоже.

— Ну, як поїздка? — спитав я, глянувши у дзеркало заднього виду. — Вам сподобалось?

Влад кивнув першим.

— Було непогано. Смачно годували. І тепло. І… якось по-людськи.
— І Софія — класна, — додала дівчина в куртці. — Вона говорить не як “дорослі”. Не повчає.
— Вона слухає, — тихіше сказала друга. — І не боїться чесно говорити.

Я знову глянув на Софію. Її щоки трохи порожевіли.
Вона опустила погляд, але усмішка залишилась.
І я зловив себе на думці, що хочу дивитись на неї довше, ніж дозволяє ця ситуація.

— Ну то бережи її, — раптом сказав Влад. — Бо якщо що — ми тобі по шапці дамо.
— Ага, ми вже з нею, типу, своя команда, —підтвердила одна з дівчат.

Я засміявся.

— Домовились. Бережу.

Софія поклала руку мені на стегно під пледом — майже непомітно. І не сказала нічого. Але цього було достатньо. Я накрив її руку своєю. Провів пальцями, ледь стискаючи. І відчув, як напруга останніх днів починає відпускати. Повільно. Тепло.
Її світ прийняв мене. І я був у ньому не випадково.

Двері зачинились. І разом із цим зникло все зайве.
Шум. Люди. Стриманість. Залишились тільки ми.
Я поставив її сумку, але навіть не подивився, куди саме.
Погляд був тільки на ній. Вона стояла зовсім поруч.
І дивилась так, що в мені вже нічого не лишалось спокійного.

— Я сумував, — сказав тихо.

Зробив крок ближче.

— За тобою.

Ще ближче.

— За тим, як ти дивишся.

Я провів пальцями по її щоці, повільно, не відриваючи погляду.

— За тим, як ти торкаєшся.

Пальці ковзнули вниз, до шиї. Вона ледь вдихнула.
І цього вистачило.

— Ти навіть не уявляєш, що робиш зі мною, — сказав вже майже в її губи.

І більше не чекав.
Поцілував. Не обережно. Так, ніби не мав права більше відкладати.

Спочатку коротко — ніби переконатися, що вона тут.
Що це не відстань. Не спогад. А потім глибше. Жадібніше.

Я притис її до стіни, сильніше, ніж збирався.
Рука ковзнула по спині вниз, затримався, і стискаючи її сідниці, притягнув ближче. Наче цього все одно було мало.

Вона відповіла одразу. Без стриманості.
Руками в волосся, ближче до мене, тілом — ще ближче.
І це вже було не про поцілунок. Це було про те, що ми обидва більше не хочемо відпускати.

Я відірвався на секунду, впершись лобом у її. Подих збився.

— Цілувати тебе… — видихнув тихо, — це найгірша ідея, якщо треба зупинитись.

Вона усміхнулась, але очі були зовсім не про сміх.

Лампа залишилась увімкненою. Світло було тепле, але в повітрі ще відчувався холод із вулиці. І цей контраст тільки сильніше загострював усе між нами.

Я дивився на неї — на губи, на очі, на те, як вона дихає поруч. І більше ні про що не міг думати.

Провів пальцями по її щоці, до шиї, повільно, відчуваючи, як вона реагує на кожен дотик. Як завмирає. Як тягнеться ближче.

Вона торкнулась мене у відповідь — долонею по грудях,  повільно, ніби перевіряючи, що я справді тут.
І це остаточно зірвало контроль.

Я притягнув її до себе ще раз. Сильніше. І поцілував знову — вже не стримуючись зовсім. Бо відпустити зараз — було неможливо.

Я підхопив її на руки різко. Вона одразу обвила мене ногами, притискаючись ще ближче. І я навіть не намагався сповільнитись.