Розділ 41: Не хочу відпускати.

— Марк: 

Я прокинувся раніше. Не тому, що треба було. Просто не хотілося втрачати цей ранок.

На кухні було тихо. Я поставив чайник, дістав продукти, щось почав готувати, паралельно відповідаючи на повідомлення.
Сьогодні потрібно було на об’єкт. Але думки постійно поверталися до кімнати. До неї.

Вона вийшла з ванни, загорнута в рушник.
Волога, тепла, з трохи розтріпаним волоссям. Я завис на секунду.

— У тебе там щось підгорає, — спокійно сказала вона, киваючи на сковорідку.

Я не відвів погляду. Просто відставив її вбік, навіть не глянувши.

— Контролюю, — сказав я, і голос прозвучав трохи нижче, хрипкіше.

Краєм губ усміхнувся.

— Поки що.

Її щоки спалахнули.
Вона на секунду відвела погляд,
але я вже встиг побачити ту саму усмішку в кутиках її губ.

Вона підійшла ближче. І я одразу притягнув її до себе.
Пальцями прибрав пасмо з її обличчя, провів по щоці.
Затримався. Дивився. На її очі. На губи. На цю маленьку родинку… Наче запам’ятовував усе знову.

— Ти не відпускаєш мене з самого ранку, — тихо сказала вона.

Я ковзнув долонею нижче, обіймаючи її за талію.

— Я ще навіть не починав.

Вона засміялась.
А я просто… не міг не торкатися її. Наче намагався наперед забрати собі всі ці дні, коли її не буде поруч.

Ми снідали разом. Вона щось розповідала про поїздку, про дітей, про програму. Я слухав. І бачив, як вона цим живе.
Як хвилюється. Як горить. І це викликало дві абсолютно різні речі всередині: гордість.
І бажання забрати її назад до себе.

Після сніданку вона почала збиратися. Я не давав їй нормально пройти і двох кроків.
То обійму. То притягну для поцілунку. То просто стану поруч, щоб нічого не пропустити.

— Марк, я запізнюсь, — засміялась вона, намагаючись вислизнути.

— Не запізнишся.
— Я серйозно.
— Я теж.

Я знову притягнув її до себе. Вона закотила очі, але не відштовхнула.
Це було дивне відчуття. Легке. Живе.

І мені було мало. Хотілося ще — дивитися на неї, торкатися, не відпускати ні на секунду.
 

— Я ж не на місяць їду, — сказала вона пізніше, вже натягуючи куртку.
— Я знаю.

Я провів долонею по її щоці.

— Мені просто не подобається ця ідея.

Вона підійшла ближче.

— Я повернусь.
— Я знаю. Але все одно не подобається.

Вона затрималась на секунду, ледь торкнулась моїх губ — і пішла до машини.

Я довіз її до центру. Вийшов разом із нею. Допоміг дістати речі. Зачинив дверцята. І в цей момент вона вже зробила крок назад — я зупинив її.
Ледь торкнувся пальцями її обличчя.
Провів по щоці. І знову — по тій самій родинці.
Вона одразу посміхнулась.

— Ти знову…

Я не дав їй договорити. Притиснув до машини. І поцілував.
Спочатку різко. А потім — глибше. Повільніше. Так, ніби вже зараз не вистачало її поруч.

Я ковзнув долонею по її спині, притягнув ближче —
ще ближче, ніж можна було. І в цьому русі було більше, ніж просто поцілунок. Бажання втримати. Не відпускати.

Вона відповіла одразу. Поглибила поцілунок, ніби теж відчувала те саме. Її пальці стиснули мою куртку. І від цього щось всередині різко піднялось — теплом, напругою, живим, майже болючим відчуттям, що її мало.

Я притис її ще ближче, долонею ковзнув нижче по спині — затримався на мить, і знову повернувся вище,
ніби стримуючи себе, але не до кінця.

Світ ніби зник. Залишилось тільки: вона, її дихання, її тепло. І це відчуття, що я не хочу відпускати.

Я відпустив її раніше, ніж хотів. Бо знав — якщо ще секунду… я вже не зупинюсь.
Вона промовила трохи задихано.

— У мене зараз дежавю…

Я ледь усміхнувся.

— І?
— Мені подобається, що воно повторюється.

Я ще раз провів пальцями по її щоці.

— Подзвониш, як доїдеш.
— Обов’язково.

Вона зробила паузу.

— А ти подзвони ввечері. Коли будеш лягати спати.

Я ледь усміхнувся.

— Завжди.

Я відпустив її. Вона взяла речі і пішла до входу. Я стояв, дивився, як вона заходить всередину. І тільки коли двері зачинились — повернувся до машини.

Я приїхав на об’єкт вчасно.
Роботи було достатньо, щоб не відволікатися. Плани, правки, питання від команди — усе йшло одне за одним. Робоча атмосфера швидко затягнула.

— Марк, глянь тут, — Дмитро підсунув мені планшет.

Я пробігся поглядом.

— Тут перероби. І ось це змісти.
— Прийняв.

Він кивнув і відійшов.

На кілька хвилин я залишився сам. І думки одразу пішли не туди. Вона зараз десь там. Не поруч.
Якось дивно без неї. І трохи порожньо.

— Так, Марк, ти дорослий чоловік. Візьми себе в руки, — тихо сказав я сам до себе.

Я хмикнув.
Невже це кохання так діє? Я вже розмовляю сам із собою.
І від цієї думки навіть стало трохи смішно. Але думки про неї не відпускали.
Я дістав телефон, машинально відкрив повідомлення…
І раптом зловив себе на простому.

Я кохаю її.
 

На екрані було повідомлення.

Софія:

" Я доїхала 🤍"

Я відповів одразу:

Я: 

"Добре. Як дорога?"

І майже не думаючи додав:
 

Я:

"Вже дуже скучив."

День пройшов швидко. Занадто багато задач, щоб зависати в думках. Але десь фоном вона все одно була поруч.

Після роботи я поїхав у зал. Інколи після таких днів треба не думати — а просто фізично втомитися.
Переключитися з голови на тіло. Це завжди працювало.

Я вже паркувався, коли задзвонив телефон.
Назар.

— Ти де пропав? — почув його голос. — Живий взагалі?
— Живий, — усміхнувся я. — Роботи багато.
— Та-да, розкажеш комусь іншому.