Розділ 40: Поки ти поруч.

 — Марк:

Останні кілька днів після всього, що сталося, були зовсім іншими. Теплі. Спокійні. Без драм. Без зайвих слів. Просто — ми.

Софія входила в мій простір так природно, що я іноді ловив себе на думці: коли це стало нормою?
Коли вона стала частиною цього всього — настільки, що інакше вже не уявляється?

Вона могла лишитися в мене на ніч.
А вранці — тихо варити каву, поки я ще був у душі.
Або навпаки — я прокидався і бачив її, загорнуту в мій плед, з книжкою в руках. І це виглядало так, ніби вона тут завжди.

Ми не говорили, ким ми є одне одному. Не намагались це назвати. Але в кожному русі, у кожному погляді було щось більше за слова.
Моє.

Вона залишала мені маленькі записочки — ніби повернулась та сама дівчинка з літа. Тільки тепер — доросла. Впевнена. І ніжна по-справжньому.

То в кишені пальта, коли я вже виходив з дому:
"Не забудь сьогодні з’їсти щось тепле. І подихати. — С."

То в машині, приклеєна біля керма:
"Якщо ти посміхнувся хоча б раз за день — значить, день прожитий не дарма. Я поруч."

Одного разу я знайшов маленький папірець між аркушами блокнота:
"Ти будував світ для інших. Але зараз у ньому є місце і для тебе."

Я не говорив їй. Але зберіг кожну.

Вона стала частиною мого простору. Без вторгнення.
Без гучних слів. Просто — була. І хотілось насолоджуватись кожним моментом.

Ми бачилися часто. Навіть попри роботу, дедлайни, зустрічі.

Якось, коли я був повністю поглинений проєктом,
не їв з ранку і взагалі забув, що існує обід,
отримав повідомлення:
 

Софія:

"Я біля твого офісу. Не лякайся, просто привезла тобі їжу. І поцілунок."

Я вийшов. І вона дійсно стояла там — з термопакетом у руках, у пальті, з тим самим світлом у погляді.

—Сподіваюсь, ти ще не перебив апетит чимось на кшталт печива і кави? — сказала вона замість привітання.
 

Я засміявся. Взяв пакет. І відчув, як щось всередині відпускає.
Ще хвилину тому все було про цифри, дедлайни, креслення. А тепер — ні.
У той момент я зрозумів: мені добре не тоді, коли все йде за планом. А коли вона поруч.

Ми не говорили, хто ми один для одного. І, можливо, зараз не той момент, щоб це якось називати. Можливо, вона ще не готова. І я не хотів на неї тиснути. Але для мене все вже було зрозуміло.
Я знаю, чого хочу. З нею. І тільки з нею.

Вона стала для мене домом.
Тим місцем, куди хочеться повертатися.
І, здається, для неї це теж так.

— Софія:

Останні кілька тижнів ми з Марком бачилися майже щодня. Це стало таким природним, таким… своїм, що інколи я ловила себе на думці: як я жила без цього раніше?
Іноді він забирав мене після роботи, і ми просто гуляли. Іноді я чекала його вдома з вечерею. І ми були поруч. Без потреби щось доводити.
Ми відчували одне одного — коли можна сміятися, жартувати, дивитися фільми, а коли достатньо просто обіймів і тиші.

У неділю ввечері ми нічого не планували. Просто вечеря у нього вдома.
Марк приготував пасту, я допомогла з салатом,
і поки ми їли — тихо грала музика.
 

Потім я сіла на диван, підібравши ноги під себе. Він присів поруч і обійняв мене однією рукою.
Ми якийсь час мовчали. Було тепло. Спокійно в його обіймах. Наче це мовчання нам давно знайоме.

— Марко… — я трохи притулилась до нього плечем. — Можна щось спитаю?
— Завжди.
— Ти колись думав… не прямо зараз, просто в цілому…
як ти розумієш, що ви з людиною разом?
Що ви не просто поруч, а… разом.

Він трохи замислився.

— Не знаю, — сказав тихо. — Напевно, коли тобі не треба прикидатися. Коли ти просто є собою. Коли хочеш, щоб ця людина була в твоєму житті…
в звичках, у русі, в усьому.

Я всміхнулась.
Його відповіді завжди були не «правильними» —
а справжніми.

— А ти? — запитав він.

Я помовчала.

— Мені важливо розуміти, що ми не просто закрили одне в одному якісь порожнечі. Що ти — не просто мій спокій після бурі. А я — не просто твоя ніжність після всього, що було.

— Софіє…
— Дай скажу, — я легенько торкнулась його руки.

Я зробила паузу, ніби збираючись із думками.

— У мене вже були стосунки, які почались із втрати.
Коли не стало тата…
Роман був поруч. І тоді мені здавалося, що це — опора. Але це були не стосунки. Це була залежність.
Моя — від болю. І його — від бажання контролю.

Я зробила глибший вдих.

— І я боюсь, що ми з тобою…
— Ні, — перебив він м’яко, але впевнено. — Ти — не заміна.

Я підняла на нього погляд.

— І не віддушина.

Його голос був тихий, але в ньому не було сумніву.

— Ти — подих.

Я знову замовкла.

— — Просто… — тихо сказала я. — Я хочу розуміти, хто ми. Навіть якщо не одразу. Хоч якось. Бо я не хочу бути тією, хто просто залишився поруч. Я хочу бути тією, кого обрали. Свідомо.

Він трохи помовчав, ніби обдумував мої слова. Потім поклав долоню на мою щоку.

— Ти — моя.

Я відчула, як серце стиснулось.

— Мій вибір.

Він дивився прямо в очі.

— Не випадковість. Не тому що зручно. Не тому що так склалось.

Пауза.

— А тому що ніхто і ніколи не був для мене тим, ким є ти.

Я притулилась до нього щільніше. І в цьому моменті було все. Відповідь. Ніжність. І щось дуже рідне між нами. Ще трохи крихке. Але вже — наше.

— Марк:

Вона заснула першою.
Лежала зовсім близько, дихала рівно. Щічка торкалась моєї ключиці. Її волосся пахло чимось знайомим — теплим, як спогад. Я обережно прибрав пасмо з її обличчя.
Дивився на неї. Спокійну. Знайому. Мою.

Я не хотів тиснути. Не хотів лізти в те, до чого вона ще не готова. Не хотів давати визначення тому, що між нами, ніби це щось, що треба одразу оформити словами.
Мені здавалося, що так правильно. Що краще дати їй час.

А зараз дивлюся на неї і ловлю себе на думці, що, можливо, трохи запізнився. Що вона весь цей час могла думати, наскільки вона для мене важлива.
І чи важлива взагалі.

Я провів пальцями по її руці. Обережно. Боявся розбудити — або злякати тим, що ще не встиг сказати вголос.

Я не хочу захищати її від життя. Вона сильна. Я це знаю. Але я хочу, щоб поруч зі мною їй не було боляче.
Щоб ніхто більше не зробив із нею того, що вже було.

Щоб вона не сумнівалась у собі. Не шукала, за що її можна любити. Не думала, що з нею щось не так.

Я хочу, щоб вона знала — я бачу її. Не тільки усмішку. Не тільки обличчя чи тіло. А її справжню. Ту, яка іноді сумнівається — і все одно йде далі.

Я не ідеальний. І не завжди знатиму, що сказати. Але якщо вона вже тут — у моєму житті — я не відпущу її просто так. Навіть якщо буде складно.

Я ще не знаю, як правильно. Але знаю одне: я не хочу життя, в якому її нема.