Розділ 39: Межа.

— Марк:

У кабінеті була робоча атмосфера. Чітка. Зібрана.
Голоси, цифри, короткі рішення.

— Якщо ми змістимо терміни на тиждень, встигнемо закрити всі технічні моменти, — сказав Дмитро, переглядаючи документи.

Я кивнув.

— Зміщуємо. Але без втрати якості.
— Це само собою.

Ще кілька хвилин — деталі, правки, узгодження.
Звичний ритм. Той, у якому все просто: є задача — є рішення.

— Тоді я передам це команді, — підсумував Дмитро, закриваючи папку.

Я коротко кивнув.
Він затримався на секунду.

— Моя допомога ще потрібна?

Пауза.
Він знав більше, ніж інші. І бачив більше.
Я не говорив прямо. Але йому й не потрібно було багато слів.
Я похитав головою.

— Ні. Дякую.

Він уважно подивився на мене ще кілька секунд.

— Добре.

І вийшов.
Двері тихо зачинились.

Я залишився сам. І цього разу тиша не заспокоювала.
Я провів рукою по обличчю, повільно видихаючі.
Перед очима знову була вона.
Така, як тоді. Тиха. Зібрана. І з чимось надламаним усередині.
Я стиснув щелепу.
Я не питав її. Не змушував згадувати.
Але мені потрібно було знати.
Тому я шукав сам.
Через знайомих. Через людей, які знали її раніше. Через тих, хто бачив їх разом.
Цього було достатньо. Щоб скласти картину.
Я знав про нього більше, ніж він міг уявити.
Робота.
Зв’язки.
Плани.
Точки, на які можна натиснути, якщо доведеться.
Я не збирався цим користуватись. Якщо не буде потреби.
Бо такі, як він… не витримують тих, хто може дати відсіч. Тому й ображають жінок.

Цей покидьок був жорстоким не тому, що не міг інакше. А тому, що так простіше.
Контролювати. Тиснути. Підлаштовувати під себе.
Тримати поруч ту, яка не дасть здачі.
Я стиснув кулак.
Чоловік не робить так.
Чоловік не ламає жінку.

Сильного, рівного собі він не витримає. І я вже знав, що з цим робити.
Я підвівся. Без поспіху. Але з чітким розумінням —
це потрібно закрити.

Десь за годину підходящі до входу я написан коротке повідомлення:

"Я на місці."

За кілька секунд двері відчинилися. Тарас вийшов із будівлі, де вони збиралися на репетиції, на ходу накидаючи куртку. Була середина жовтня, але холоду я не відчував. Він глянув на мене, кинув.

— Ти швидко.
— Було поруч, — відповів я.

Ми відійшли трохи вбік.
Кілька секунд мовчали. Я дивився на нього, збираючись із думками.

— Я його знайшов.

Тарас кивнув. Без подиву.

— Я так і думав.

Пауза.

— І що далі?
— Поговорю з ним.

Він видихнув, провів рукою по потилиці.

— Ти впевнений, що це хороша ідея?
— Так.

Він подивився уважніше.

— Софія про це знає?
— Ні.
— І не дізнається?

Я похитав головою.

— Не повинна.

Він хмикнув.

— Вона тебе таким не знає.
— І хай не знає.

Тиша на кілька секунд зависла між нами.

— Ти ж розумієш, що це вже не просто “поговорити”?
— Розумію.

Пауза.

— Я не залишу це так.

Він мовчав ще кілька секунд. Потім коротко кивнув.

— Добре. Потім додав — Я піду з тобою.

Я подивився на нього.

— Я знаю, що ти про нього дізнався більше, ніж вона розповідала.

Він трохи напружився, але не відвів погляд.

— Я сказав одразу, — додав він. — я розкажу все, що знаю. Але тільки якщо ти не підеш туди сам.

Я ледь кивнув погоджуючись.

— Добре.

Ми рушили до машини. Кілька кроків мовчки.
Я зупинився. Повернувся до нього.

— Тільки говорити буду я.

Він уважно подивився.

— Я поруч. Але на відстані.

Я кивнув.

— Мені це треба зробити самому.

Тарас затримав на мені погляд на секунду довше.

— Без проблем.

І трохи тихіше додав:

— Просто не перегни.

Я ледь всміхнувся.

— Не переживай.— Пауза. — Я знаю, де зупинитись.

Він погодився.
Ми сіли в машину.

Їхали мовчки. Напруга висіла в повітрі. Адреса вже була в голові.

За кілька хвилин я побачив його машину. Припаркувався трохи далі.
Заглушив двигун.

— Ти залишаєшся тут.

Тарас підняв руки, ніби «без питань».
Я вийшов із машини. Підійшов до його авто.
Став поруч, сперся спиною об дверцята, схрестив руки.
Чекав.
Через кілька хвилин двері будівлі відчинились. Він вийшов. Зупинився майже одразу, побачивши мене.
Його погляд ковзнув по мені — швидко, оцінююче.
Я не рухався. Просто дивився у відповідь.
І цього вистачило, щоб він зрозумів — я прийшов не просто так.

Він підійшов ближче. Зупинився навпроти.
Ковзнув по мені поглядом.

— Ти ще хто?

Я нічого не відповів. Просто дивився на нього.
Він на секунду задумався, ніби щось згадав. Криво всміхнувся.

— А, ясно… новий.

Погляд став уважнішим.

— Вона вже з тобою?

Я мовчав. Він хмикнув.

— Швидко. Не думав, що вона так легко…

Я зробив крок ближче.

— Ти більше до неї не підходиш.

Він ледь нахилив голову, розглядаючи мене.

— А то що?

Я скоротив відстань між нами.
Схопив його за комір, другою рукою — за шию. Стиснув. Він одразу замовк.
Нахилився ближче.

— Слухай уважно. Якщо ти ще раз з’явишся поруч із нею…

Я дивився йому прямо в очі.

— Ти пошкодуєш, що колись до неї наблизився.

Відпустив. Він відступив назад, уже без усмішки.
Я затримав на ньому погляд ще на секунду.

— Ти мене почув.