Розділ 37: Початок зцілення.

— Софія:

Ми зупинились біля дверей. Я на секунду затрималась. Подивилась на Марка — і взяла його за руку. Ніби заспокоюючи. І його. І себе.
Він легенько стиснув мої пальці у відповідь.
Я зробила вдих і натиснула на дзвінок.
За дверима почулися кроки.
Мама відкрила майже одразу.

— Привіт, — сказала я.
— Привіт.

Вона подивилась спочатку на мене, потім на Марка.

— Проходьте.

Ми зайшли всередину. Я ще не встигла зняти куртку, як вона підійшла ближче й обійняла мене.

— Доню … з днем народження.
— Дякую, — тихо відповіла я.

Вона відступила на крок і додала вже звичайним тоном:

— До тебе заїхали гості. Хочуть привітати.

Я трохи здивовано глянула на неї.

— Хто?

Мама не відповіла. Лише відступила вбік, пропускаючи мене далі.

Я зробила крок у вітальню. І одразу його побачила.
Ті ж самі плечі. Впевнена постава. Той самий погляд.
Гарний. Як завжди.
Чоловік, який мене зламав.
Роман.
Я ніби приросла до підлоги. Не могла поворухнутись.
Навіть вдихнути нормально не могла. Просто дивилась на нього. І не розуміла, що сказати.

— Привіт, — сказав він.

У кімнаті зависла тиша.
Він ковзнув поглядом по мені, затримався трохи довше, ніж треба.

— Приїхав тебе привітати… мишенятко.

Це слово різко вдарило. Наче щось усередині здригнулося і повернуло мене назад у реальність.

— Що ти тут робиш? — голос зірвався вище, ніж я хотіла.
— Як ти тут взагалі опинився?

Він нічого не відповів. Просто стояв посеред кімнати, ніби мав повне право тут бути. Наче нічого не сталося. Наче він тут — на своєму місці.
Я на секунду завмерла. І тільки тоді зрозуміла, що Марк зайшов слідом за мною — на кілька секунд пізніше. Але вже встиг побачити все.
Я різко обернулась до нього — ніби повертаючись у реальність. Його погляд був зосереджений. Жорсткіший, ніж зазвичай. Він нічого не сказав. Але я бачила — він усе зрозумів.
І від цього стало ще складніше дихати.

— Софіє, — різко втрутилась мама, заходячи у вітальню. — Що це за тон?

Я здригнулась.

— Так приймають гостей?

Вона глянула на мене строго, майже докірливо.

— Роман приїхав тебе привітати. Я сказала, що ти сьогодні заїдеш, от він і дочекався.

Я стиснула пальці.
Звичайно.
Вона завжди була за нього.
Бо «так правильно».
Бо «він тебе забезпечить».
Бо «почуття — це не головне».
А він умів це дати. Стабільність. Впевненість. Чіткість.
І разом із цим — контроль.
Я ковтнула повітря. Бо вона не знала. Всього не знала.
Про ті розмови, після яких я плакала годинами.
Ні про те, як він стискав мою руку трохи сильніше, ніж потрібно.
Ні про той раз, коли я вдарилась спиною об стіну — «випадково».
І про те, як я потім сама ж його заспокоювала.

— Все нормально, — тихіше сказала я, більше для себе.

Роман дивився на мене, не відводячи погляду. Спокійно. Впевнено. Наче знав, що має час.

Я відчула, як Марк підійшов ближче. Його руки лягли мені на плечі. М’яко, але впевнено. Він розвернув мене до себе. Ніби закриваючи від усього, що відбувається навколо.
Я підняла на нього очі. І в цю секунду ніби видихнула.
Його спокій огорнув мене повністю.
Марк нахилився трохи ближче.

— Якщо ти не хочеш бути тут, — прошепотів він тихо, тільки для мене, — ми підемо прямо зараз.

Його голос був рівний. Без тиску. Без вагань.

— Але якщо тобі треба розібратися… — він ледь стиснув мої плечі, — я поруч.

Я дивилась на Марка. І відчувала, як всередині трохи стихає.
Я не розповідала йому про Романа. Про нас. Про те, як він зі мною поводився.
І, напевно… це було добре.
Бо той погляд, яким Марк дивився на нього…
Пронизливий.
Жорсткий.

Він стримував себе.
І я це відчувала.
І цього разу… він дозволяв мені зробити це самій.
Але я чітко знала: варто було б Роману перейти межу — і цього спокою більше б не було.

Я кивнула.

— Я… поговорю.

Я повільно обернулась назад. Подивилась на Романа.

— Нам треба поговорити.

Я знову глянула на Марка.

— Почекай мене тут, — тихо сказала. — Ми скоро поїдемо.

Він кивнув. Спокійно. Але я бачила — він не відпускає мене поглядом.

— Доню, ти не можеш просто піти, — озвалась мама. — У тебе гості.
— Мам, — перебила я різко. — Поговоримо пізніше.

Я навіть не подивилась на неї. Погляд одразу знайшов Романа.

— Ходімо.

Я розвернулась і пішла до балкона. Відчуваючи, як він іде слідом. Відчинила двері. Вийшла. І, не обертаючись, зачинила їх за нами.

Повітря одразу вдарило холодом. Осінь.
Я підійшла до перил і вхопилась за них руками. Стиснула сильно, аж до болю. Метал був холодний. І це трохи приводило до тями.
Вітер торкнувся обличчя, волосся, шиї. Я заплющила очі на секунду. Бо всередині все ще билося. Різко. Нерівно.

Я знала, що вже не та. Але не була впевнена, що готова зараз стояти перед ним ось так. Впритул. І говорити.
Я повільно видихнула. І тільки тоді розвернулась.

— Навіщо ти тут?

Він підійшов ближче.
Зупинився поруч.
Ніби випадково торкнувся мого плеча своїм.
Я різко відсахнулась.
Він ледь помітно усміхнувся.
— Я просто хотів тебе побачити, — сказав спокійно.
Наче цього достатньо.
— Побачив? — різко відповіла я.
Він видихнув, провів рукою по потилиці.
— Соф…
Я здригнулась від цього скорочення.
— Я не так усе зробив.
Пауза.
— Можливо, перегнув.
Сказано було легко.
Ніби мова про щось незначне.
Я стиснула перила сильніше.
— Перегнув? — тихо перепитала.
Він зробив крок ближче.
— Я просто хотів, щоб у тебе було все нормально.
Щоб ти не лізла туди, де тобі не місце.

Він зробив ще пів кроку ближче.